Вівторок, 01 лютого 2011, 19:05
Тернополянин Микола Мамчур — чоловік у місті відомий й авторитетний, журналістською увагою не обділений. Але він із тих людей, хто постійно прагне чогось нового, змінюється сам і спонукає до змін інших. Повернувшись з Америки наприкінці минулого літа, уже встиг презентувати нову техніку рукопашного бою, започаткувати проект „Художники без майстерень” тощо. Перше, що помітив пан Микола після короткої еміграції, — люди в Україні стали добрішими.
Найкращий захист — подолати страх
Ні зброя, ні бездоганно опановані прийоми самозахисту не гарантують людині безпеку, якщо вона не зможе подолати власний страх, переконаний Микола Мамчур. Відшліфовуючи техніку будь-якого з бойових мистецтв, паралельно потрібно тренувати і душу, і психіку, намагатися якнайглибше пізнати власне „я”, зокрема, через медитацію.
“Великою мірою людина сама моделює і „притягує” ситуації, що можуть із нею трапитись. Не раз переконався в цьому, коли був тілоохоронцем. Якщо надто захоплювався візуалізацією ймовірної небезпеки — все так і траплялося, майже один до одного,” — каже пан Мамчур. На противагу цьому розповідає про знайому, яка нічого, крім добра, від людей не чекала, бо й сама була втіленням доброти. Багато років та тендітна жінка ходила у пізню пору маршрутом, що мав недобру славу, і жодного разу з нею нічого не трапилося. Між тим, дужих і тренованих хлопців часто калічать вуличні хулігани, деякі сутички бувають смертельними. Досвідчений боєць і тренер вважає, що агресією вони маскують затаєний страх. Людина із „тренованою” душею й свідомістю може її нейтралізувати, а слабка — ні. Тоді агресія провокує ще більшу агресію. „Насправді кулак має бути сто першим аргументом, якщо раптом не спрацювали перші сто,” — жартує мій співрозмовник. Усі ці переконання він намагається донести вихованцям із „Сакури”. Тренування у клубі — це не просто фізичні вправи, а й духовні практики, які можна ефективно використовувати не тільки у спорті, а й загалом у житті.
“Прикро, що спорт усе більше комерціалізується, нівелюються його найкращі якості. Люди приходять на поєдинки знаменитих боксерів лише для того, щоб побачити нокаут. Ніхто не переймається тим, що нокаут — це каліцтво на все життя, — з гіркотою каже пан Мамчур. — На попередніх змаганнях із рукопашного бою, які ми проводили, глядачі аплодували техніці спортсменів, вивіреним рухам і прийомам. Цього разу оплесків майже не було, бійців вигуками під’юджували бути жорсткішими. Це неправильно, бо у визначенні “бойові мистецтва” обидва слова рівноцінні. Бій має бути мистецтвом, а не банальним мордобоєм…”
Малюючи, оголюєш душу
Не обов’язково бути мистецтвознавцем, аби помітити, що на всіх картинах Миколи Мамчура, навіть тих, що, на перший погляд, видаються похмурими, є світло. У людському погляді, якщо це портрет, у сплетіннях дерев чи багатоповерхівок на пейзажах. Навіть на тих, де ніч, місто освітлює ліхтар Ангела… „Глядач має отримувати позитивний імпульс від мистецтва, зокрема, й образотворчого, — вважає художник. — Тому дуже важливо, аби творили його люди зі здоровою психікою і тілом, з чистими помислами. Малюючи, оголюєш душу. Те, що можна приховати у повсякденному житті, рано чи пізно „вихлюпнеться” на полотні…”.
А ще, переконаний, між художниками не має бути конкуренції чи творчої заздрості, адже кожен з них і його творчість — неповторні. Творчі люди, навпаки, мають об’єднуватись, щоб збагачувати й стимулювати одні одних. Разом із двома однодумцями Микола Мамчур наприкінці минулого року започаткував проект “Художники без майстерень”, у рамках якого за експрес-методом навчається дев’ять учнів. На початку березня “Художники без майстерень” планують запросити тернополян на першу колективну виставку. Хотілося б влаштовувати цікаві мистецькі зустрічі для всіх бажаючих, своєрідні лекції з образотворчого мистецтва, але невелике приміщення, яке художникам люб’язно надав „Карітас”, не зовсім підходить для цього. „У штаті Коннектикут художникам віддали половину приміщення колишнього заводу з виробництва кольтів, у Масачусетсі митці отримали ціле курортне містечко, в Парижі є цілі райони для художників, — каже Микола Мамчур.
— Мрію створити щось подібне і на Тернопільщині, щоб об’єднати не тільки художників, а й письменників, музикантів — усіх вільних творчих людей. Вірю, що така мистецька община обов’язково буде!” .
В Америці почав писати
Америка, де прожив чотири роки, була прихильною до Миколи Мамчура. Окрім роботи, давав приватні уроки із рукопашного бою, мав шість персональних виставок — п’ять на Манхеттені й одну у Вашингтоні, „обріс” друзями, кожен з яких — непересічна особистість. Власне, їхні долі й життєві перипетії спонукали його написати повість „Телохранитель” (російською, аби її могли вільно прочитати прототипи головних героїв). За власний кошт навіть видав книгу невеликим тиражем.
Якось один зі старших друзів приніс йому два об’ємних записники та ручку і сказав: “Пиши про себе”. Про кременецьке дитинство, юність у Львові, перше тренування з боксу та інші пам’ятні епізоди (цього разу вже українською) написав на одному подиху. “Застряг на дев’яностих, — зізнається пан Мамчур. — Період, коли мав тілоохоронну фірму, виявився найважчим для написання. Але, думаю, ще повернуся до розпочатого”. Наразі пише новели й оповыдання.
І все-таки залишитись в Америці не зміг і не схотів. “Перше, що помітив, повернувшись в Україну, — люди стали добрішими, — каже мій співрозмовник. — У нас тут все по-іншому. Наші обставини змушують нас змінюватись. Це важко, і не завжди тішить. Але це дозволяє рости, пізнавати себе і людей, власні можливості. У ситій і благополучній Америці цього насправді бракує...”.
Наталя Федорців
Худобиськи які