Четвер, 09 серпня 2012, 11:34
Кожного разу напередодні виборів ми маємо патову ситуацію — обираємо найкращі сорти лайна: те, що менше смердить, гарніше виглядає, має більш презентабельний колір. Аби не зводити чергові вибори до блукання у вигрібній ямі, треба дістати декілька гривень з гаманця і нарешті найняти політиків на роботу.
Я — простий українець, який мріє бути середнім класом європейської держави, але наразі знаходиться в становищі маргінала у тубільному суспільстві, що загрузло у міжплемінних війнах. Я — маленька людина, від мене нічого не залежить, я ні на що не впливаю і тішуся, бо досі не потрапив під машину всеосяжного свавілля. Але це може статися у будь-який момент.
Я відверто ненавиджу правління Віктора Януковича. Настільки ненавиджу, що із стовідсотковою впевненістю можу сказати: жодної миті не шкодуватиму, якщо межигірське керівництво спіткає доля польського президентського літака, що впав у 2010 році під Смоленськом.
Але, з іншого боку, я відчуваю відверте презирство до так званої “офіційної, перепрошую, об’єднаної опозиції”. Вони не люблять режим Віктора Федоровича, справедливо звинувачують нинішню владу у руїні країни та її дискредитації перед зовнішнім світом. Водночас, я не можу побачити в їхній діяльності якісно іншої політики. Де славнозвісні “праймеріз”, де прозорі інструменти формування передвиборного списку і висування єдиних кандидатів за мажоритарними округами? Де пояснення логіки прийняття політичних рішень? Де, кінець-кінцем, хоч якійсь натяк на прозоре фінансування політичної сили?
Всього вищезгаданого в “офіційних опозиціонерів” немає так само, як і в демонічної “Партії регіонів”. Отже, що для одних, що для інших пересічні українці — це ані легітимне джерело влади, ані кадровий потенціал для розвитку партії, ані ґрунт для фінансування.
В них немає потреби просити в мене та мільйонів інших співвітчизників 100, 500, 1000 гривень для перемоги на виборах, бо вони не бажають залежати від величезної кількості українців. Набагато зручніше займатися політичними баталіями у форматі закритого VIP-клубу. Ми, прості смертні, для них не більше, ніж гарматне м’ясо, якому наливають “бойові сто грамів” у вигляді продуктового набору та “кидають у бій” — тобто, на передвиборчі дільниці — поставити галочку за “свого” кандидата/партію.
Я розумію: доки не змусити політиків повністю залежати від нас, ми матимемо кругообіг подій: вони нам обіцяють — вони нас купують — ми їх обираємо — вони нас зраджують — ми розчаровуємося — з’являються нові — вони нам обіцяють — …
Як каже одна українська політдіячка, у мене є мрія. Вона полягає в тому, щоб примусити політиків залежати від пересічних людей. І, здається, цю мрію під силу реалізувати кожному простому мешканцю України.
Я розумію, що єдиний спосіб розірвати прокляте коло — підтримувати і голосувати лише за ту політичну силу, яка шукає допомоги в таких самих, як я. Коли до мене підходитимуть зі скринькою і словами “будь ласка, найміть нас на роботу”, тоді, нарешті, з’явиться надія жити у кращій країні. Тоді Україна перестане бути державою нереалізованих можливостей, а її громадян зовнішній світ не асоціюватиме із дармовою робочою силою і легкодоступними привабливими жінками.
Двадцять гривень від мільйону людей здатні кардинально перетворити нас з відсталої держави третього світу в одну з найрозвиненіших європейських країн. Адже цей мільйон людей розумітиме грошову пожертву як інвестицію у політичну партію. Щоб інвестиція приносила дивіденди, громадяни-інвестори уважно стежитимуть за кожним кроком політиків. Грошовий внесок нівелює шалений популізм: політики не зможуть купити тих, хто сам дає гроші на політику.
Партійні бонзи більше не зможуть роз’їжджати кортежами по вулицях і порушувати правила дорожнього руху. Вже не буде недоторканих, оскільки кожна провина партдіяча матиме чіткі наслідки: пожертви прихильників цієї політсили перекочують до їхніх конкурентів.
Кожні вибори будуть найчеснішими і найпрозорішими, оскільки неможливо без грандіозних наслідків спробувати фальсифікувати результати голосування — ці самі мільйони вийдуть на вулицю захищати свої інвестиції.
Ви можете заперечити — мовляв, це ідеальна картинка далекого майбутнього. Сьогодні ми живемо в іншій реальності. Ні! Тобі і мені достатньо знайти ту політичну силу, яка погоджується грати за нашими правилами: ми платимо, ми впливаємо, ми отримуємо звіт. Нехай таких кандидатів у депутати Верховної Ради вважатимуть непрохідними, лузерами, юродивими, наївними тощо. Твоє і моє завдання сьогодні, нарешті, створити в країні прецедент — політики отримують від багатьох людей не лише голоси, а й ще фінансування. Завтра прецедент перетвориться на тренд, а післязавтра стане невід’ємним правилом хорошого тону.
Зрештою, ми навіть не помітимо змін і опинимося у набагато кращій державі. Ну що, почнемо змінювати українську політику?
Микола Малуха
Худобиськи які