Вона була звичайною дівчиною для оточуючих, а для нього — єдиною, неповторною, дивовижною.
Він щодня дарував їй квіти. Коли ж грошей не було — обривав клумби влітку, а взимку, з майстерністю злочинця-рецидивіста, забирався у парники та оранжереї. Але завжди приходив на побачення з букетом.
Вона цінувала ці романтичні вчинки. Підозрювала, що іноді, приносячи їй квіти, він обмежував себе навіть у їжі. І кохала його за це ще сильніше.
Він не міг дати їй розкіш — не був багатим сам і не мав заможних батьків. У нього не було надмірних амбіцій. Він не прагнув великих грошей, слави, влади. Йому потрібна була тільки ВОНА. І спокійне, щасливе життя з нею. До старості, до кінця. Вони жили заради одне одного. Кожна зустріч для них була довгоочікуваною та бажаною...
На серпень батьки призначили день одруження. А за тиждень до весілля дівчина загинула під колесами потужного джипа, котрим керував один із "нових господарів життя"...
Коли хлопцеві, підбираючи слова, повідомила про нещастя його мати, він божевільно розсміявся. Він не вірив у її смерть навіть тоді, коли знесилений плачем лежав біля її могили... Він говорив з нею щохвилини... Розповідав, як у мареві, про їхнє майбутнє... Плачучи, згадував минуле... Коли ж здоровий глузд повертався до нього, він обнімав свіжий пагорбок її останньої домівки і затихав...
Батьки силою відводили його додому — він кричав, виривався, плакав, кусався, вмовляв і проклинав... Забрали у психіатричну лікарню. Та за тиждень він звідти втік, незважаючи на знесилений стан і заспокійливе, котрим його кололи.
Знайшли хлопця через декілька годин. Він лежав, обнявши землю, що навіки заховала її.
Його обличчя застигло у спокої, вуста посміхалися, а очі дивилися у безхмарне блакитне небо...
... А неподалік молодий ясен шепотів вітром граційно-стрункій берізці: "Я кохаю тебе..."