Затишна, по-сучасному розкішна спальня... мерехтіння палаючих свічок... зім’ята вишукана постільна білизна... хвилі жіночого волосся на подушці... недопита пляшка шампанського і кришталеві келихи на столику... сигаретний дим змішався із запахом пристрасті й людських тіл, утворивши неповторний аромат...
Знадвору сяйво блискавки на мить освітило кімнату...
- Залишся, Вік! – прошелестів стомлено-приємний голос.
Чоловік глянув на красиве оголене тіло на шовковій простині. Грайливі, наче живі, вогники блукали по жіночих принадах.
- Не можу! – накинув на плечі піджак і запхавши до кишені галстук.
- Чи – не хочеш? – уточнила жінка, піднімаючись з ліжка.
Її запитання потонуло в гуркоті громовиці...
- Хіба це має значення!? – флегматично кинув Віктор, мимоволі згадуючи, як ще кілька хвилин тому ця вродлива жінка звивалася від задоволення в його обіймах.
- Тепер я розумію своїх подруг, котрі ніяк не могли втямити після ночі з тобою: хто ти – Дон Жуан чи покидьок? – сумно промовила жінка, підійшовши впритул до чоловіка і ніжно провела долонею по його обличчі.
- І який же ти висновок для себе зробила? – цілуючи її й міцно обійнявши за талію однією рукою, поцікавився Віктор.
За вікном нічний літній дощ змивав денну спеку...
- Ти – пірат, котрий бере від життя все, й не віддає взамін нічого! – дивлячись в обпікаючи-пронизливі очі чоловіка впевнено констактувала жінка.
“Я не завжди такий був, - подумки заперечив Віктор, - просто колись давно, в іншому житті, одна дівчина забрала в мене здатність дарувати іншим щирість і кохання. А може й душу”.
- Але в ліжку ти – фантастичний! - додала за мить захоплено.
- Ти – також! І поза ним теж, – щиро відповів Віктор, обережно, але наполегливо вивільняючись з хвилюючих обіймів.
Стукіт об віконні шиби нахабних крапель не припинявся...
- Ти зателефонуєш мені? – запитала вона, наперед знаючи відповідь.
- Звичайно! – легко запевнив чоловік.
І обоє посміхнулися, усвідомлюючи неправдивість останнього слова. Тільки його посмішка була вимушеною. А її – розчаровано-розуміючою ...
Віктор неквапом і розслаблено йшов вільними нічними вулицями. На душі було порожньо, легко й ... байдуже. Захотілося курити. Пошукав по кишенях. Зрозумів, що цигарки залишив на столику біля пляшки шампанського. Озирнувся. Всі магазини та кіоски зачинені – звісно, друга година ночі. Крізь темінь дерев виднівся червоними буквами напис: “ТЕРНОПІЛЬ”.
“На вокзалі є ресторан. Там і куплю!”- вирішив Віктор і попрямував на ледь чутний голос: “З другої колії відправляється швидкий потяг Львів-Київ”.
Водяні небесні потоки стали менш агресивними...
Вийшовши на перон, зупинився, витягнув цигарку і почув збоку тихе прохання:
- А можна і мені одну?
Віктор обернувся на голос. В кількох метрах від нього стояла дівчина в білому брючному костюмі, котрий напрочуд вдало підкреслював тендінтну досконалість фігури її власниці. Вродливе, миле і добре обличчя з дивовижними зеленими очима, в котрих застигли сльози, обрамляли, ніби оберігаючи від навколишнього світу, пасма хвилястого, світло-рудого волосся.
- Я, взагалі-то, не курю. – З нотками вибачення в голосі добавила дівчина. – Просто я зараз змерзла, розчарована і ...
Дощ став майже невідчутним, а тому навіть приємним...
- Як почував себе Господь, коли відправляв тебе на нашу грішну землю? – вирвалося у Віктора імпровізоване запитання.
Ловеласна сутність його, а як наслідок – вміння нестандартно й дотепно знайомитися з жінками, і в цьому випадку відреагувала швидше за розуміння ситуації.
- Тобто? – розгубилася дівчина і здивований погляд її застиг на Вікторовому усміхненому обличчі.
- Ну, ти чарівна, наче небесне створіння. А там, вверху, - Віктор серйозно вказав на затягнуте дощовими хмарами чорне небо, - живуть тільки Бог і його помічники. Тобто, янголи. Отже, ти одна з них. А якщо ти тут, на пероні вокзалу цього провінційного містечка, значить Всевишній відправив тебе сюди з певною метою. Без інструкцій він цього зробити не міг. То як він себе почував під час вашої аудиєнції? Здоровий і при гуморі?
Дівчина якусь мить усвідомлювала почуту навалу слів, оправлену в оригінальний спосіб знайомства, а потім розсміялася. Віктор тим часом скинув з себе піджак і обережно обгорнув ним дівочі плечі. І відчув хвилю неймовірно приємного, давно очікуваного, хоча й незнайомого йому, запаху. Її запаху.
Нечасті калабані вже майже не розчиняли в собі останні краплі дощу...
... Хвилин за десять він вже знав про причину Марининої присутності в даний час і в цьому місці: вона вчора здала передостанній державний екзамен у фінансово-економічному інституті; відсвяткувала з друзями-одногрупниками цю визначну для всіх студентів подію; на останні зекономлені гроші взяла таксі до вокзалу, щоб встигнути на поїзд до Чернівців. І не встигла. А тому стояла зараз на пероні у святковому вбранні, затиснувши в одному кулачці непотрібний вже квиток на потяг, а в іншому мобільний телефон з “сівшим” акумулятором. Батьки, напевне, хвилюються. Її квартира – на іншому боці міста. Холодно. З грошей – три гривні у гаманці. Безвихідь. І розпач видавлював сльози.
Легкий сміливий вітер розігнав хмари і дозволив побачити появу перших зірок...
Замість того, щоб натякнути про близькість його помешкання на відстані шести хвилин від вокзалу, і наявності там гарячого ванни та свіжої білизни на широкому ліжку, як чинив завжди в подібних випадках, Віктор повів Марину на другий поверх, у ресторан. Примусив з’їсти гарячий ескалоп і випити запашної кави з коньяком. Потім разом з нею на привокзальній площі домовився з таксистом про ціну поїздки в обидві сторони до Чернівців. Пересвідчився, що у нього при собі є потрібна сума грошей для її здійснення. Пояснив враженій дівчині причину такої своєї поведінки певною мірою відповідальності за її безпеку. І зручно вмостившись на широкому задньому сидінні “Волги”, впевнено обійняв Марину, пригорнувши її до себе. Повторив про всяк випадок водієві адресу в Чернівцях, попросивши при цьому налаштувати хвилю на “Релакс-радіо”, вдихнув ще раз запах її волосся і розслаблено закрив очі.
По небі вже розсипом лежали яскраві зорі ...
Віктор вимкнув комп’ютер і вирішив прогулятися вечірнім містом, а заодно знайти “компанію” на сьогоднішній вечір. Все – як завжди! Змінювалися дні його життя, але не мінялися звички: вечір, прогулянка, оригінальне знайомство-флірт з одинокою гарною незнайомкою, яких насправді багато на вулицях наших міст, вечеря в затишному ресторані, компліменти-обіцянки, розкішне ліжко, детально продумана причина небажання спільного проведення залишку ночі, замовлене заздалегідь й оплачене таксі для нічної гості ...
Енергійно-запальні звуки “Танцю з шаблями” Хачатуряна розлилися по квартирі.“Потрібно нарешті поміняти мелодію дзвінка вхідних дверей на щось менш оптимістичне й бадьоріше, - вирішив сердито Віктор.
Поправив сорочку й відчинив вхідні двері. На порозі невпевнено посміхалася Марина. На дівочих щічках пашів сором’язливий румянець. В по-дитячому крихітних руках вона нервово стискувала свою сумочку.
- Я обіцяла, що поверну тобі гроші за таксі ... але ти не зателефонував ... добре, що я запам’ятала твою адресу ... і відважилася сама тебе відшукати ... – сказала дівчина.
Смарагдові очі сяяли ледь прихованою радістю, дивовижний голос бринів невпевненим струмком весняного таючого снігу.
Віктор вперше за довгі роки відчув приємну, гарячу, задушливу хвилю радості від цієї зустрічі, цієї дівчини, цієї миті. І вона, хвиля-цунамі, вал, шаленство, прокотилася, затоплюючи, його душу, серце, тіло. Він зробив крок назустріч, жадібно пригорнув дівчину до себе, знайшов її теплі, соковиті, бажані вуста поцілунком. І вже не бачив, як з Маринкиних очей покотилися кілька сльозинок ... Сльозинок щастя ...
Ранкове сонячне проміння легким дотиком залоскотало обличчя і Віктор прокинувся. Перше, що він побачив, це неймовірну зелень Маринкиних очей. Дівчина дивилася на нього.
- Я думала – ти задушиш мене сьогодні вночі. Ти ні на мить не відпускав мене зі своїх обіймів! – вдячно прошепотіло казкове видіння і запитала наболіле:
- Чому ти не подзвонив?
Віктор розслаблено потягнувся, відчув Маринкине тіло, тепло, запах її присутності.
- Я – боявся! Я не хотів, щоб ти була однією з багатьох! Ти – не зрозумієш! Ти – інша! Ти наче ... наче мрія! І я не знав, чи зможу я не забруднити наші стосунки. Я не хотів .. і ... ти зовсім не знаєш мене!
- Я хочу завжди прокидатися так, як сьогодні! Розумієш!? Віриш!? В твоєму теплі! В твоїх обіймах! – прошепотіла благально Маринка.
- У мене є син. Йому 7 років. Зараз він у моєї мами. Але він живе зі мною. І буде жити завжди зі мною. Це моя радість ... і ... моя ... біль ... він єдиний, хто тримає ... хто тримав мене в цьому житті...
- Я зроблю все, щоб стати для нього подругою і матір’ю! – просто сказала Марина.
- Тобі тільки двадцять один рік, сонечко. У тебе все попереду: мрії, задоволення, життя, щастя, радість, незаймані примхи. Я старший від тебе на шіснадцять ...
- Ти – мій, Вік! – перебила Марина. - Я чекала тебе, зрозумій! Я шукала твої очі, мені снився дотик твоїх рук, я сміялася з твоїх жартів, я плакала від твого нерозуміння...
- В моїх спогадах і думках завжди буде жити Вона! Людей без минулого не буває! А вона – частина мого житя! Дурацького, непотрібного, важкого, неправильного – але мого! Це моє минуле! – Віктор прагнув бути відвертим, хоча й боявся, дико боявся відштовхнути Її своєю болючою щирістю від себе ...
- Ти пам’ятатимеш її - як спогади! А я буду – реальністю. Я стану для тебе сьогоденням! Я хочу втілитися в тебе і в твої думки, мрії, прагнення - майбутнім щастям! Не більше, але й не менше!
Віктор розгубився! Відчув легкість, невідомість нових почуттів, спокій, радість, зрозумів ... та просто відчув ... відчув - К О Х А Н Н Я .. відчув, що живе ... що він живий ... що він буде жити ... обов’язково буде жити, мріяти, плакати, сподіватися. Бо він – щасливий, вільний ... І він ..він знову закоханий ..
- Боюся, що я не зможу вже без тебе жити ... – прошепотів Віктор.
- Кілька днів назад, в салоні таксі, коли я вперше була поруч з тобою, близько з тобою, розгублена, замерзла, злякана! Я зрозуміла, усвідомила, - радісно промовила Маринка, - що коли не почую від тебе якраз цих слів, то – помру. Просто – помру!
Віталій Гнатюк
Худобиськи які