Середа, 01 жовтня 2014, 22:18
Всі, хто зараз не на війні на сході України, хвилюються за добровольців та солдатів і як може допомагає нашим бійцям. Одним з таких воїнів є Олег Барна з Чортківщини, який залишив вчителювання, дружину, синів заради того, щоб захищати Вітчизну зі зброєю в руках.
І захищає нашу землю він не в якихось бутафорних тренувальних таборах десь на Києвщині, а в Луганській області, в декількох кілометрах від кордону з Росією.
Днями нам вдалося знову зв’язатися з ним, щоб почути про новини не з «офіційних джерел» прес-служби АТО чи ЗСУ, а безпосередньо від учасника бойових дій.
- «Дядьку Олег» (саме так, нагадаємо, називають Олега Барну його побратими, адже на війні у кожного бійця свій позивний – прим.Авт), яка зараз ситуація там, де ваш підрозділ?
- Практично нічого не змінилося. Мій підрозділ прикриває блок-пости. Час від час підміняємо хлопців на ньому, щоб вони могли трохи відпочити. Нас і далі щодня обстрілюють. І далі гинуть та отримують поранення наші солдати. А ми і далі не відповідаємо, бо ж триває так зване «перемиря»…
- А що каже командування?
- Командування??? Та немає як такого командування…Після останньої нашої розмови, прочитавши в інтернеті мою оцінку ситуації і подій тут, на війні, моє безпосереднє командування зиркає на мене «з під лоба». Але плювати на це. Мені важливо, що пацани, за яких я відповідаю і які є в моєму підпорядкуванню, довіряють мені. Бо не генерали сплять в землі і ховаються в окопах, а прості вояки, які поруч зі мною…
- Вибачте за., можливо, наївне питання, але як це в землі?
- А ви думаєте, що ми тут на якійсь комп’ютерній війні? І ми спимо в суперсучасних наметах, купаємося в мобільних душових кабінах?
Та ні х…
Ми спимо у виритих землянках, які накриті стовбурами дерев, дошок, мішкамиз піском і будівельними відходами з найближчих сміттярок…
Так, це бліндажі. Бо тільки в них можна пережити обстріли «градами», «смерчами»… І то якщо встигнеш забігти в бліндаж… Бо від вже звичного спалаху зі сторони Росії, коли перший хтось з нашої позиції це замітить, до миті, коли снаряди та міни накривають наше місце розташування, є десь приблизно хвилина… Встиг заскочити в бліндаж, і чим він глибший – тим надійніший, – є шанс, що виживеш хоча б під час цього обстрілу…
Багато хто не встигає.
Адже ми тут, вибачте за сарказм, не в шашки цілими днями граємо. Хтось ремонтує техніку, зброю. Хтось повертається з блок-постів, з розвідки, з охорони периметру. Хтось їжу варить.
А росіяни і підконтрольна їм наволоч з «ЛуганДону» такі – вони бомблять і стріляють не по графіку.
Тож єдиний шанс на виживання – якщо встиг добратися до бліндажу чи в підвал якоїсь споруди… Якщо не засипле обломками і зможеш вибратися після артобстрілу…
P.S. За останніми даними, підрозділ, де зараз служить Олег Барна, мали передислокувати в Донецьку область, де саме зараз триавють найзапекліші бої. Не дивлячись на "перимиря"...