Нове на сайті:
Прокуратура зобов‘язала боржника відшкодувати понад 1 млн грн пенсійних виплат Намісник Порошенка на Тернопільщині поліз на дах Пенсіонерам пояснили, як насправді перераховують пенсію Підприємців з Тернополя запрошують на зустріч в міську раду На Тернопільщині СБУ припинила незаконний видобуток корисних копалин На які пільги мають право батьки, які утримують двох дітей віком до 18 років В зразкових традиціях "совка" звітують в ТОДА У Тернополі буде "Алея єднання" Жінкам пояснили, які періоди декретної відпустки і догляду за дитиною зарахують до пенсійного стажу Автомобільні перевезення в області зменшуються Завуальовано чи ні, але заборона в Тернополі поки що діятиме Ще одного терориста судитимуть заочно На Тернопіллі зростає металургійне виробництво? Кавказці в Тернополі продовжують грабувати і погрожувати Нелюд на очах у малолітніх зарізав собак

«2% людей – думають, 3 % - думають, що думають. А 95% людей радше помруть, ані ж почнуть думати...»

Про завдання замполіта у сучасній війні, причини відступу української армії з Луганська п'ять місяців тому і про те, як настрої жителів Луганщини різняться від села до села в інтерв'ю Цензор.НЕТ розповів заступник командира батальйону по роботі з особовим складом 12-го окремого мотопіхотного батальйону Володимир Кухар (у 2012 році цей гідний син тернопільскої землі балотувався у народні депутати від міста Тернополя, але тоді містяни вибрали популіста-свободівця - прим.ТТ).

Володимир пішов до Збройних сил добровольцем ще влітку, відслужив кілька місяців заступником командира роти. У новій ротації виконує обов'язки замкомбата. Робота йому знайома, адже має чималий досвід роботи з людьми як державний службовець та громадський активіст.

володимир кухар, ато, фото, тернопільський тиждень Куди саме незабаром вирушить оновлений 12-й батальйон у складі 26-ї артилерійської бригади - він докладно не говорить. Поїде і на Луганщину, і на Донеччину, половина бійців уже там. Та нас цікавлять не тільки плани, але й минулий шлях: весь цей час його батальйон ніс службу на стратегічно важливому напрямку в околицях Луганська та у Новоайдарському районі.

- Ми виконували завдання з охорони реактивних систем залпового вогню "Ураган" та ствольної артилерії, супроводу артилеристів. Також стояли на взводних опорних пунктах - це позиції на передовій, у Великій Вергунці і Червоному Ярі. Адміністративно ці населені пункти - частина Жовтневого району міста Луганська. Там був і стрілковий контакт, і чимало провокацій. Також складна позиція була на стратегічно важливій висоті біля населеного пункту Весела Гора. Втрата цієї укріпленої висоти зараз дуже ускладнює оборону Щастя, бо з неї ведуться регулярні обстріли наших позицій і населених пунктів, у яких гинуть цивільні.

"Я ЧУВ, НАШІ ТАНКИ ПОКИДАЛИ. ПІДЖЕНИ НАМ ОДИН"

- Раніше обстріли велися не так рясно?

- Артилерійські обміни були регулярними. Просто до початку "перемир'я" 5 вересня вони були більш інтенсивними. Після чергового обстрілу стало зрозуміло, що в нас один трьохсотий. Наш медик Артем не встиг сховатися, саме йшов від позиції до позиції. Я підбіг до нього. Встиг розрізати американськими тактичними ножицями (ножем так добре не ріже) йому штани, у нього було поранення обох ніг, але кістки та артерії цілі. Женя Сапер повернувся на машині, щоб надати допомогу і його забрати. Поки ми зупиняли кровотечу, почався новий обстріл. Ми опинилися посеред поля. Я для себе вирішив: хай буде, що буде. Нахилятися чи лягати в такій ситуації без толку, бо так ти хіба що збільшуєш площу попадання, адже "Смерч" б'є згори. Ми продовжили надавати допомогу пораненому. Тоді нас не зачепило. Але в шию був важко поранений наш артилерист.

- Все-таки, що сталося на початку вересня, коли наші війська несподівано відступили з Луганська?

- Наші відступали з-під Луганська протягом двох-трьох днів. До кінця неясно, що спонукало різко відступити з сіл на схід від Луганська і з Луганського аеропорту. Зрозуміло лише, що зайшли російські регулярні війська і танки почали розстрілювати наші села на схід від Луганська. Піхота не могла протистояти цьому. У район Луганського аеропорту зайшли нові російські танки, які чисельно переважали наші. Наша бронетехніка, до того ж, за кілька місяців війни була вже майже вся несправна. Хтось відступав організовано, хтось займав оборону, хтось кидав зброю і втікав на цивільному транспорті. На війні, як у житті, - усі люди різні і різні реакції.

Я хочу, щоб люди більше знали про офіцера 1-ї танкової бригади Дмитра Степанченка з позивним Овод. Він з 46 бійцями стояв у Шишковому біля Металіста до кінця. Наші солдати йому говорили зніматися, бо їх затискали у лещата. Та Овод отримав наказ стояти і сказав, що без іншого наказу він не відступить. З Оводом на зв'язок вийшов один з наших взводних командирів, позивний Кадет. Овод сказав: "Я чув, там наші танки покидали. Піджени нам кілька". І Кадет сам сів за важелі, пригнав йому танк, після чого повернувся до своїх! У тил до групи Овода підібралася бронегрупа ворога під синьо-жовтими прапорами і впритул розстріляла хлопців. Тоді з бою вийшло троє бійців, один з яких збожеволів. Через два тижні ще півтора десятка бійців вийшли. Сам Овод і решта його групи загинули або інформації про них не вистачає.

Інший випадок - як вчинив комбриг танкістів з позивним Гідра з тієї ж бригади - відпустив своїх хлопців з Веселки, а сам відступав останнім.

- Так, зрештою, чому відступали?

- Замість тітушок з автоматами проти нас виступили регулярні російські війська з новітньою зброєю, засобами розвідки. Достатньої координації дій між нашими підрозділами тоді ще не було. А паніка - найбільший ворог на війні. Тому деякі наші частини відступали з-під Луганська доволі хаотично. Деякі частини відійшли, хоча у їхньому полі зору не було ані танків, ані піхоти противника.

- Тоді був ущент спалений табір вашого батальйону у селі Дмитрівка.

- Ті вечір і ніч 4 вересня я провів на Веселій Горі. Це був найтяжчий період за весь час боїв. Деякі наші частини та підрозділи відкотилися з Луганська в Новоайдар, а деякі - аж до Сватового. Я з трьома товаришами мав повернутися на місце колишнього табору на річці, щоб забрати частину майна, яке залишили, відходячи. Цивільних машин на дорозі не було. Військові їхали в один бік, на північ, а наша одна - в протилежний, у бік Щастя.

Приїхали ми до нашого табору біля Сіверського Донця, забрали, що треба. Потім поїхали далі на передову - на Веселу Гору. Там хлопці на Замку-1 саме радилися, як тримати оборону. А у мене з собою не було достатнього БК (боєкомплекту), теплого одягу (ночі на Луганщині у вересні вже були холодними). Була міні-аптечка, яку я завше ношу в рукаві. Мені поповнили боєкомплект. Це хороша наука: після того я все своє ношу з собою. Під вечір у небі з'явився безпілотник. Хтось почав по ньому лупити трасерами з ручного кулемета, з Тунгуски, хоча то без толку, бо ми на такій висоті не мали засобів його збити. За 15 хвилин пішла на нас жорстка артилерійська атака. Я знав, де укриття - це перше, що показують військовому на нових позиціях. Але воно було обабіч в лісосмузі. Бігати в такій ситуації нічого не дасть, тому я заліг під гусеницю БМП, хоча це теж ризиковано. Один з наших танкістів так поспішав при відступі, що завісив танка одним бортом на бетонну брилу. Наші пацани без досвіду з танками, але його зняли і поставили на позиції. Така вийшла хлопчача розвага: заведи танк і зніми його з брили. У нас контузило кількох хлопців. Тоді розбомбило бетонні укріплення, магістральний водопровід - за кільканадцять хвилин утворилася річка. Вода залила половину бліндажів. Тобто укриттів більше майже не було.

Після цього почалася ще одна нарада бійців - тепер більш емоційна, подібна до "чорної ради". Приїхали бійці "Айдару" і почали говорити, що нам треба стояти до останнього. Частина людей сказала, що стоятиме до кінця. Інші поїхали назад за річку і там залишилися - мовляв, у мене сім'я, жити хочеться. По-правильному треба було дочекатися команди. Уже по темному ми подзвонили комбату, і він виїхав на позиції. Вирішили стояти. Показали мені мою позицію навпроти кукурудзяного поля, сектор обстрілу. Сказали, що тут можлива танкова атака. А в мене тільки автомат і пара гранат. Після того чергування я перепочив пару годин у бліндажі і моя позиція змінилася. Ми з Сапером піднялися на "кукушку" чергувати. "Кукушка" - це спостережний пункт. Нагадує козацьку вежу. Там є кулемет, поруч бліндаж. З другої години ночі до сьомої ранку я сидів там. Півночі ми з Сапером фіксували запуски реактивних боєприпасів зі сходу. Вночі це нагадує фейєрверк або свічки, що здіймаються від землі.

Тієї ночі епіцентром бомбардувань став базовий табір батальйону у Дмитрівці. Майже все майно батальйону було знищене, отримали двох "двохсотих". Загинули Льоша Ощепков і Олег Задоянчук. Були "двохсоті" і у наших сусідів - артилеристів, танкістів. Офіційні речники по усій зоні АТО назвали кількість "двохсотих" за той день, яка дорівнювала втратам у самій лише Дмитрівці.

У СВОЄМУ РАЙОНІ Я БУВ ПЕРШИМ ОФІЦЕРОМ, ХТО ПРИЙШОВ ДО ВОЄНКОМАТУ САМ

- Все, що Ти описуєш звучить, невесело…

- Це просто війна. Під час відступу з Луганська мало хто знав, яка реальна ситуація і що робити.

Від осені дещо характер нашої служби змінився. Ми переважно супроводжували артилерію, стояли на взводних опорних пунктах. Власне, з вересня війна звелася переважно до артилерійських обмінів. Неправильно говорити, що наші не стріляли. Наші підтримують своїх, які в скрутному становищі на тому березі Сіверського Донця, і це дуже важливо. Тому на лінії Щастя - Трьохізбенка наша артилерія щоденно працювала по позиціях противника, за винятком пари днів. Наголошую - по противнику, а не по житлових кварталах. А ворог тупо лупив по всьому - і по наших, і по населених пунктах, щоб залякати людей і перекласти провину на українську армію. Звідти до нас прилітали і касетні снаряди.

- Ти як замкомбата по роботі з особовим складом, як бачиш своє завдання?

- Роботи буде дуже багато. Замполіт повинен опікуватися моральним станом і бойовим духом, інформувати бійців про оперативну обстановку. Важливо дати бійцям відчуття, що про їхні потреби не забувають і що заохочення та стягнення здійснюються справедливо. Політінформацію ми не проводимо. Хіба що можемо в особистій розмові обмінятися думками. У людей просто багато проблем у житті. Люди звикли до думки, що в Україні влада на усіх рівнях погана, корумпована. Що їх у минулому житті обманювали, намагалися заробити на них. Тому потрібно багато терпіння і довіри - взаємної довіри.

Бійці мене питають про плани щодо бойових дій і бойової підготовки, про підвищення звань, грошове забезпечення (так називається зарплата), відпустки, отримання страховки, оформленням поранень, про те, як отримати банківські картки і т. д. До слова, на голову не налазить - ми за півроку міняємо уже третій банк для отримання зарплати. Хтось на цьому заробляє, а солдати в окопах мають збирати гори папірців.

Велика роль на війні тих, хто "на гражданці" був білим комірцем, людей з освітою і менеджерськими навичками. Від ефективності роботи підрозділів забезпечення та штабних служб значною мірою залежить моральний клімат і бойовий дух в армії. На жаль, мало бажаючих іти на війну серед людей з вищою освітою. Ті, хто вважають себе "білою кісткою", кажуть, що не варто "забивати цвяхи мікроскопом". А у мене запитання: наша армія що, приречена бути як у Союзі робітничо-селянською? Відколи це захищати Вітчизну для інтелігенції є нижче її, інтелігенції, гідності?

 Наскільки люди з вищою освітою можуть себе в армії реалізувати?

- Це питання є окремою і важливою проблемою. Хоча є нормативна база, яка дозволяє призначати неофіцерів на офіцерські посади, є відповідне Положення, штабні формалісти вимагають більше і більше паперів. Тепер їм для повного щастя не вистачає постанови Кабміну і, знову по колу, змін до законодавства. У підсумку люди, які себе добре проявили під час війни, не можуть скористатися довірою, яку виявляють їм армійські колективи і обійняти офіцерські посади. Доходить до ідіотизму. Солдата на сержантську посаду призначити можна. А отримати такому солдату допуск до виконання службових обов ' язків - ні. Знову ж, сержанта не можна призначити на нижчу посаду.

Ми через саботаж середньої ланки армійського чиновництва втрачаємо дорогоцінний кадровий ресурс, загартований у горнилі війни. Втрачаємо перспективу справжньої контрактної армії. На початку березня після року служби з батальйону демобілізується понад сотню бійців. Підписувати контракти після демобілізації наважуються одиниці. Оклади вкрай низькі, а залежати від виплат надбавок і премій бажаючих нема. Солдат за контрактом має оклад 530-560 грн, з усіма надбавками отримуватиме десь 2300-2600 грн. У зоні АТО - множимо ці 2300 на два. А якщо військовий не у зоні АТО?

- Які є труднощі у організації служби?

- На війні фізично складні умови. Інколи неможливо було спати від холоду навіть у зимових спальниках. Недосипання хронічне. За армійською наукою, спершу має виїхати передова група, підібрати місце, за допомогою техніки підготувати укріплення. З іншого боку, наказ потрібно виконати швидко. В результаті хлопці кажуть, що не поїдуть на неперевірені позиції. Виникає стихійний мітинг, який офіцери розрулюють годинами.

На моральну атмосферу впливає недовіра, яка існує між українцями. На передовій це відчуття загострюється, тим більше, що гостро постає питання особистого виживання. Завершується все тим, що виникають конфлікти навіть там, де у дійсності проблеми нема. Трапляється, що за безпосередніми потребами війни, за численними переїздами командири не допрацьовують. А на війні будь-які недоліки сприймаються як під збільшувальним склом.

Інший бік - негативний клімат, який створюють окремі бійці пиятиками та усім, що з цим пов'язано. Замість того, щоб думати про облаштування позицій чи вирішення бойових завдань, починаємо пошуки тих, хто десь пішов випивати і "начудив".

- Як алкоголіки потрапили до війська?

- За законодавством військкомат не має права втручатися і збирати інформацію про призовників. Службовець військкомату не може увійти до помешкання - є і така сторона демократії. І це у час війни! Однак і зараз призовник за Статутами має прийти з виписками з диспансерів. Під час минулих хвиль мобілізації все робилося такими швидкими темпами, що на це не зважали. Я прийшов до військкомату на другий тиждень серпневого призову. У районі, де пройшов перші співбесіди, був першим офіцером, який зголосився сам.

МІСЦЕВІ ПОШТАРІ БОЯЛИСЯ КОРОБОК - А РАПТОМ ТАМ З КИЄВА БОМБУ ПРИСЛАЛИ

- Яким чином проводиться роз'яснювальна робота з місцевим населенням?

- Розмови на кілька речень не вистачає, а формальні заходи недоцільні. Російська пропаганда формувала уявлення людей роками. І раптом приходжу я та говорю, що все не так, як вони звикли думати. Природно, що виникає інстинктивний опір. Ми намагаємося спілкуватися з людьми всюди - в магазинах, на вулиці. Я ходив у школу - спочатку розмовляв з адміністрацією, потім з педагогами, лише потім з дітьми.

На півночі Луганщини ситуація краща. А на південь, десь починаючи з Новоайдару і вздовж Сіверського Донця, все дуже індивідуально від села до села. Одне село було колонізоване запорізькими козаками, друге - донськими. Третє було царським казенним селом, четверте - дуже постраждало від Голодомору. Десь пройшло повстання Булавіна, а десь ні.

Однак історія - це не стала конструкція. З людьми можна говорити, щоб вони побачили, що ми не якісь зубаті звірі. Ми організували пересилку дитячих книжок для бібліотеки у Райгородці. То місцеві поштарі на відділенні Укрпошти боялися коробок - а раптом там з Києва прислали бомбу. Думаю, на другий раз вже не будуть боятися.

Села, прилеглі до річки Сіверський Донець, складніші для спілкування. Цій місцевості треба приділяти більше уваги і потрібен час.

- Нещодавно стало відомо про чергову диверсію проти наших солдатів з боку місцевих - вони принесли на блокпост банку меду зі схованою всередині вибухівкою. У вас були подібні ситуації?

- Той випадок стався у Станиці Луганській - там складна ситуація. Станиця розташована близько до кордону з Росією і є давнім донським козацьким поселенням (як і Трьохізбенка). Від місцевого населення деінде ми не раз чули обурення, незадоволення, але подібні диверсії нас оминули. Були і випадки, коли люди навпаки приносили їжу на блокпост, пригощали виноградом, медом, пиріжками. Дехто зі сльозами на очах просить нас не відступатися.

Багато хто там мислить за інерцією - результати парламентських виборів у жовтні це показують. На початках свою діяльність пробували продовжити місцеві сепаратисти. Ми їх відловлювали протягом літа, вони були виміняні на наших полонених і перейшли на той бік. А ті, що позалишалися, восени великою мірою були зачищені, однак у дивний спосіб. Наші спецпідрозділи брали їх, передавали міліції, а ті їх відпускали.

-?

- Це колізія, коли під час війни не можна вести війну! Там у багатьох місцевостях влади практично немає. Дільничні міліціонери є, але формально і по одному на декілька сіл. Штат міліції у Новоайдарі скоротився вдвічі - люди позвільнялися. Не перейшли на бік сепарів, а саме позвільнялися - лише один з майже сотні перейшов. Зараз багато міліціонерів служать на блокпостах. А хто буде займатися власне міліційними функціями? На минулих виборах в багатьох населених пунктах до останнього дня не були створені дільничні виборчі комісії. Мене це непокоїло, бо наші хлопці могли не проголосувати. Зрештою, буквально в останній тиждень ситуація виправилася і хто хотів з наших участь у виборах взяв. У Щасті і деяких селах вибори взагалі не відбулися. В таких умовах має керувати військова комендатура, а не цивільні.

Був період, коли військові намагалися запровадити комендантську годину. Причому, спрямовано це було не лише проти сепаратизму, але й загалом на підтримання порядку. Місцеві тільки-но звикли до того, що ми виписуємо перепустки на ніч, проводимо контроль, як за два дні пішла команда дати задній хід, бо це, виявляється, було незаконно. То виходить, сама місцева влада мала для себе запровадити обмеження?

- Тобто фактично ваша влада обмежувалася блокпостами?

- Влада - це не папірець. Потроху ми заробляли авторитет у місцевих селян. І вони почали до нас приходити зі своїми навіть приватними проблемами. То чоловік жінку поб 'є, то сусід підключиться до електромережі бабусі і накручує їй рахунки. Такі звернення - вияв визнання і людської довіри.

Бували часи, коли ми стояли на передовій. Але першими в атаку йдуть штурмові батальйони, десантура, механізовані бригади, танкісти. Артилеристи створюють передумови. Залежно від конкретних обставин і завдань формуються відповідні угруповання. Роль кадрових військових недооцінена - вони менше займаються оприлюдненням своїх подвигів. Але саме вони виносять основний тягар війни. Прості хлопці з сіл і містечок. На війні зайвих немає.

Фронт має бути не тільки довгим, але і глибоким. Той, хто стоїть на блокпосту в селі, усвідомлює, що він прикрив спину бойовим побратимам попереду. Часто можна почути, що толку від блокпостів мало, бо їх завше можна об'їхати. Це не так. По-перше, не на кожній машині об'їдеш, по-друге, сепари бачать, що "халяви" не буде. А ще місцевим українським патріотам додається впевненості. Без блокпостів кожен промосковський дурень з гранатою за пазухою відчував би себе королем.

Усі, хто зі зброєю захищає країну - патріоти, молодці! Ми - одна родина, одна нація. Ризики і тяготи війни розділяють усі. На завтра солдат з блокпосту або з резерву може опинитися на передовій на ділянці з загрозою прориву ворога. Після місяців війни ми більш досвідчені, краще злагоджені, краще екіпіровані і готові до виконання бойових завдань.

Сторінка допомоги 12-му окремому мотопіхотному батальйону:

https://www.facebook.com/12BattalionKyiv?fref=ts

 

Ольга Скороход, Цензор.НЕТ

Погода, Новости, загрузка...

Останні публікації

Нас відвідали

Мітки



Карта сайту

Ukr.Net

Авто базар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і Світу в режимі реального часу. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.

Яндекс.Метрика

Тернопільський тиждень