Уявіть, яке відчуття може викликати розуміння того, що у двадцять років ти стаєш самотньою: немає кому зігріти, коли холодно; немає того, хто б витер сльози; розділив біль; розмалював веселкою сіре небо...
Мій розпач викликає у нього посмішку, мої сльози течуть бальзамом по його душі, мій нічний плач не заважає йому спати.
Віддаєш усе — маєш ненависть. Даруєш перли — він вимагає оправити їх у золото. Те, що колись називав у мені родзинкою, — тепер недолік.
Залишилися на згадку м’які іграшки та фотографії. Немає ні казки, ні драми, нічого. Ані друзів, ані ворогів. Відреклася від білого світу. Вступила у темряву — вона виявилася злою.Серце, яке віддала йому, має цінність тільки як донорське. Очі, колись живі та яскраві, стали скляними. Тіло — гінекологічна пробірка для зачаття дітей. Кожна моя частина має якесь призначення, сама ж я — ніщо...
Життя вислизає. Котиться з шаленою швидкістю у прірву. Дні, місяці, роки. Перші зморшки, колючий біль у серці, постійний смуток в очах, перше небажання дивитися на себе у дзеркало. Безпомічність, втома, розпач, безвихідь ...
Все не так, як хотілося. Мрії похоронені під шаром невдач. В реальності — брехня, нерозуміння, образи. Настирливе очікування змін на краще. А натомість — вульгарні слова, нічні повернення, лайка і ранковий сморід перегару ...
Немає ані сил, ані слів, ані терпіння. І все частіше опускаються руки. А інколи здається, що висохли усі запаси сліз. І у виснаженому постійним недосипанням мозку починає домінувати думка про те, що потрібно втікати, відлітати до іншого життя ... Хочеться смерті...
Але в такі миттєвості завжди перед очима спливає видінням спогад, коли мій маленький беззахисний синок кинувся йому навперейми зі словами: "Не бий маму, татусю ..."І я приходжу до тями. І я розумію — заради свого сина я готова на все! Я буду боротися! Я стану ще терплячішою! Я буду сильною! Бо я — жінка! І у мене є неймовірне, маленьке, неповторне і святе диво — МІЙ СИН!
І ми варті кращої долі... І ми ще будемо щасливо жити.
Спливе стрімкою рікою час, коханий, але ти не втратиш мене. У тебе будуть десятки, а може, й сотні за мене кращих. Але вони не розділять з тобою горе і радість навпіл. Вони будуть ділити з тобою тільки ліжко. І коли ти будеш стискувати їхні тіла у пристрастних обіймах — я буду корчитися від болю і стогнати, мов вірний зраджений пес, а може кричатиму, як зранена лебідка. Я все відчую, навіть, якщо ти будеш далеко, адже я завжди плакатиму без тебе ...
Ти загубився у липких тенетах павутиння, котре сам сплів. Ти прагнув створити кокон, перетворившись згодом у прекрасного метелика. Та мрії не здійсняться. Ти залишишся гусінню, до того ж — безпорадною. Це буде кара не долі, а мого кохання, котре, мов немовля, тягло до тебе свої руки. А ти відкинув його, як непотрібну річ. І розтоптав, навіть не скинуши липких від бруду чобіт.
Ти не втратиш мене, навіть, коли я стану з іншим під вінець. У вірності я поклянуся йому перед Богом, хоча думати буду про тебе. Я знаю: Господь простить мені цей гріх. Яка різниця, хто буде зі мною поруч, коли сама я хочу бути тільки з тобою. І я буду звиватися від болю та страждань...
Складне життя, чи не правда, мій коханий? За що, скажи, тебе я так кохаю? Адже ти втратив усе, крім мене, але і я тобі ніхто!
Та я завжди чекатиму тебе, коханий! Чекатиму на того тебе, колишнього, котрий наснився мені однієї літньої ночі, після якої я почала вірити у ніжність і мрії, у щастя та казку. У кохання...
Юлія Май
Худобиськи які