Осінь... Пора відчаю, смутку і до болю сліпої безпорадності. Для Олени ця пора стала карколомною в її житті. Адже саме в цей період відбувалися події, котрі постійно випробовували жінку, завдавали нових і нових ран на її і так скаліченому серці.
Рівно п’ять осеней минуло від смерті її матусі, три осені як покинув її Олексій. Вона зістрахом очікувала на те, що може принести їй ця осінь. Щодня жінка ходила до церкви і молила Бога, щоб він не відібрав унеї те найцінніше, що мало появитися в неї саме в цю страшну пору...
Життєвий шлях Олени із самого народження був сповнений страшними випробуваннями. Жінка і сьогодні не розуміє,за що їй така доля. Хоча,бувало, бабуся розповідала, що це така карма на їхньому роді, мовляв,пращурка сильно грішила чи навіть відьмувала, вже й Олена не згадає.
Народилася Оленка в Тернополі. Із дитинства вона не знала,що таке опіка чи любов. Батько пиячив, мати тягнула на собі всю сім’ю. Оленка та молодший братик Сергійко почали працювати вже із 14-річного віку. Якось мати навчила дівчинку випікати пиріжки та тістечка. Зтого часу Оленка пекла, а потім ходили з братиком і продавали на базарі. Як не насміхалися однолітки над дітьми, як не знущалися із пекарів, проте діти знали одне — матері потрібно допомогти. "Одного ранку, коли ми з Сергійком вийшли продати свіженьку порцію випічки, до нас підійшла, як сьогодні кажуть "пацанва". Вони почали вимагати гроші, потім приставали до мене. Сергій хотів захистити мене, аж тут один із хлопців витяг ніж,і вже через секунду мій Сергійко лежав на асфальті,стікаючи кров’ю. Поки я покликала на допомогу, рятувати було вженікого. Мій братик помер.
Сталося це 20 вересня", —зі слізьми розповідає Олена. Рівно через рік, а точніше вже 22 вересня,пішов зі світу батько. "Якимось горем це для мене не стало, —продовжила дівчина. — Не знаю, можливо,хтось і осудить мене за ці слова. Проте нам з мамою навіть стало легше жити після смерті батька. Адже вічні пянки, стусани, крики — все це набридло".
З того часу життя наче налагодилося. Оленка закінчувала школу. Незважаючи на те, що дівчина багато працювала, допомагала матері у всьому, вчилася вона на "відмінно". В школі була улюбленицею, адже,незважаючи на сімейне горе, розпач,дівчинці вдавалося зберегти людську порядність, доброту та завжди і усім усміхатись. Наставникидопомогли вступити до педагогічного університету. Вчителька з дівчини вийшлапречудова. Мати тішилася, мовляв,нарешті,її дитині почало хоч трішки щастити. В університеті Оленка вчилася теж на "відмінно". Все вказувало на те, що життя почало усміхатись, майбутнє бачилось веселим та світлим. Аж тут важка хвороба "скосила" матір. "Одного вечора, прийшовши додому, я застала свою матір, розпластану на підлозі. Викликала "швидку", забрали її в лікарню. Звідти мама вже не повернулася. Як виявилося, в неї був рак. Лікували, мали робити операцію, проте на неї потрібно було стільки коштів, що мати категорично відмовилась. Ось моя рідна і "згоріла" за місяць. Сталося це 23 вересня", —розповідає Олена.
Пережила вона цю втрату дуже важко,але з Богом у серці та з непохитною вірою в краще. Закінчила вуз, пішла на роботу. Зустріла, як вона тоді думала, свою другу половинку —синьоокого Олексія. Молоді люди покохали одне одного, зустрічалися три роки. Вже йшло до весілля, проте Олексій настоював на тому, щоб перед тим, як вони побудують свою сім’ю, пройти повне медичне обстеження. Спочатку це обурило дівчину,але все ж погодилась. Цей медогляд став ще одним ударом для Олени. Як з’ясувалося, вона — безплідна. Це стало вагомою причиною для нареченого, щоб покинути кохану і безповоротно,нахабно піти до найкращої подруги.Сталося це 24 вересня...
"Я з того часу вже не чекала від життя нічого хорошого. Я не боялася, адже бояться лише ті, кому є що втрачати, а менібоятися було нічого, аджев мене не було нічого і нікого", — зазначила дівчина.
Одного разу Оленку відправили на семінар педагогів, який проходив у Донецьку. Пробула жінка там цілий тиждень. "Це був найщасливіший тиждень у моєму житті! Найщасливіший та найдивніший. Я поводилася так, як ніколи не дозволила би собі раніше. В мене був короткочасний семиденний роман із іноземцем —жителем Франції. Я вивчала в школі цю мову, і в університеті, тому ми прекрасно порозумілися з Жаном", — сказала Олена.
Приїхавшидодому, розлучившисьізвипадковимкоханим, дівчинаневідчуваланісмутку, нірозпачу, анавпаки— якусьдивовижнунадію. Лише через місяць вона дізналася,хто давав їй тусилута життєвунаснагу. Як виявилося, вона була вагітна. "Це був той найцінніший дарунок, який лише міг Господь подарувати. Всю вагітність я провела у молитві, щоб дитинка добре розвивалася і росла в мені. Незважаючи на злі поглядита гострі язики, які так і намагалися мене вколоти, докоряючи, що в мене позашлюбна дитина. Проте, проживши стільки, я не звертала уваги, намагаючись лише народити дитину", — згадує пані Олена. —
Настало 25 вересня. В животі щось занило. "Швидка"... Реанімація... Передчасні пологи...Коли прийшла до тями, не хотіла відкривати очі. Я знала, що моя дитина мертва. Це був саме той час, коли я хотіла померти, і вперше в житті я проклинала все і всіх, ладна була проклясти самого Господа, але тут почула якийсь дивний звук. Це був дитячий плач. Розплющивши очі,я побачила маленьке крихітне створіння, мою маленьку Надію. Сьогодні я розумію одне і хочу сказати це всім —завжди за ваше терпіння вам воздається, надія в серці повинна пломеніти завжди. Тепер я землю гризтиму, щоб моя дитина буланайщасливішою! Карма знята. І осінь перестане бути для мене порою болю та відчаю. Це пора надії та життя!!!"
Зоряна Деркач