Як розпочинається день звичайної людини? Сніданок, поцілунок близької людини, домашні клопоти, в кого діти, робота, обід, вечеря тощо. І так з дня в день ми крутимось в сірій буденності, не помічаючи, окрім себе, нікого. Ми нарікаємо, що нам погано жити, плачемось на колишніх чоловіків, жадібних батьків, коханок чи коханців, при цьому у всьому звинувачуючи державу...
Одного ранку я замислилась над питанням: "А може, це в нашій ментальності — завжди і всім скаржитись? Ми ж і кроку не зробимо, щоб допомогти собі, не те, що іншому!" — думала я.
А й справді, що ми відчуваємо, проходячи повз дітей із простягненими руками? Що ми думаємо про людей, котрі стоять під церквою, просячи декілька копійок на хліб? "Ледарі! Бездарі! Я щодня гну спину на роботі, а воно хоче в мене останню копійку випросити!" — ось відповідь. А чи задумувались ми, яка доля спіткала цих людей, якої наруги щодня відчувають діти?
Одного погожого літнього дня я, як завжди, поспішала на роботу. Йдучи, замислилась над своїми проблемами, не помічаючи нічого і нікого навколо. Мене зупинив дитячий вереск.
— Віддай мені! — кричав обшарпаний, брудний дідуган до дитини.
— Ні, дядьку, це мій! Я їсти хочу, я не можу віддавати тобі все! А моя Оленка, що вона буде їсти? Ти обіцяв про нас піклуватися, а лише знущаєшся! — з істерично кричав хлопчина.
На вигляд дитині було років сім. Він стояв посеред тротуару, міцно стиснувши щось в руці. Дідуган щодуху вдарив хлопця по голові, той впав, розтиснувши руку. Звідти випав папірець — це була гривня. Старий чолоків, нахабно усміхнувшись, підняв гривника і пішов. Мене жахнула навіть не ця картина. Я перелякалася за те, що повз них проходило доволі таки багато людей: жінки, чоловіки, бабусі. Перехожі навіть не звернули уваги на закривавленого 7-літнього бродяжку, котрий без тями лежав неподалік тротуару...
Я викликала "швидку". Лікарі теж неохоче взялися за мого незнайомця, проте після мого натиску все ж таки оглянули хлопця.
— Нічого серйозного, легенький струс, та й що з такою дитиною станеться? От якби з нашою таке сталося, то вже би в реанімації лежало, а це..., — зухвало заявив лікар "швидкої".
У мене аж дух перхопило від злості.
— А звідки ви знаєте, чия це дитина і що з нею сталося? Це ж дитина постражадала, а ви — лікар і ви повинні лікувати, а не осуджувати.
Лікарка лише зверхньо глянула на мене, сіла в машину і поїхала.
...Я сиділа на траві біля постраждалого хлопчини і обтирала почергово то сльози з очей, то кров, котра так і юшила з голови. (Медики навіть рани не обробили).
— Як тебе звати? — обережно спитала я.
— Юрко, а ви мені подобаєтесь, ви не боїтесь мене і не копаєте, як решта людей.
— Де твої батьки?
— Повмирали... Я їх майже не пам’ятаю. Кажуть, вони сильно пили. Ми з молодшою сестричкою Оленкою живемо з дядьком Миколою.
— Це отой чоловік, який тебе вдарив?
— Так. Він злий, взяв на себе відповідальність за нас, а сам лише змушує жебракувати, а ввечері відбирає увесь заробіток собі на горілку. А ми теж люди і хочемо їсти, — розплакалась дитина. Моє серце обливалося кров’ю, адже переді мною сиділа 7-річна дитина із очима ображеної тваринки. Так, тваринки, оскільки людиною чи, пак, дитиною його суспільство просто не сприймало.
Як виявилося, Юрчику було коло двох рочків, а маленькій Оленці лише місяць, коли відійшли на той світ їхні батьки. За словами їхнього "опікуна", вони добряче випили і не помітили, як загорівся будинок. Дядько Микола спас їх із сестрою і взяв опіку над ними. Проте чи можна назвати опікою таке життя дітей? Вони жили у покинутому домі, спали на землі, прикриваючись старим покривалом, цілими днями ходили вулицями, просячи грошей. Юрчик пробував просити про допомогу, проте дядько Микола заявив, що, якщо він комусь поскаржиться, то більше не побачить своєї сестри. Ось так у вічному страху, бруді та знущаннях живуть діти. Коли я лише заїкнулася, що потрібно звернутися до потрібних органів, де вам допоможуть, хлопчик перелякано шарпнувся, закричав, що не дасть нікому образити його маленької сестрички, і побіг.
... Більше Юрка я не бачила. Проте щодня бачу схожі картини. Безпритульні діти, 10-річні алкоголіки або ж наркомани. А ми, наче крізь пальці, дивимося на цей жах, переймаючись лише своїми примітивними проблемами, що не можемо купити собі зайвої кофтинки, бо зарплата на дозволяє, і не усвідомлюємо, що десь є діти, які не можуть собі дозволити такий потрібний шматок хліба...
Зоряна Деркач
Худобиськи які