Вона вийшла на вулицю, і побачивши як навкруги все вкрито білим пухнастим килимом, посміхнулася сама до себе і попрямувала до зупинки.
По дорозі вона думала про цілу низку речей, але в голові постійно крутилася забороняюча думка «тільки не про нього»…Інколи їй це з успіхом вдавалося.
Підходячи до зупинки вона помітила потрібне їй маршрутне таксі, швиденько заскочила до середини і уже передаючи гроші на проїзд, помітила погляд. Той погляд з радістю чекав її вітального «Привіт». Та вона відвернулася, зробивши вигляд, ніби не помітила. А про себе подумала, який же він все ж симпатичний…
Її думки вирували навколо людей в салоні і вона, ніби мимоволі, заглядала у дзеркало, в якому було видно той погляд який, з цікавістю розглядав її позаду.
Вона не витримали і почала згадувати. Та схаменувшись, знову наказала собі не думати про нього. Краще про роботу, чи про те, що вдома її чекає сім’я. А руки мимовільно потягнулися до слухняного мобільного телефона і почали набирати на клавіатурі «Привіт! Як пройшов день?», а ще всім давним-давно зрозумілий смайлик «сумую»…
Думала, не відповість, а він відповів, що теж сумував. Дивно. В маршрутне таксі на кожній зупинці люди заходили і виходили, а для неї і для нього час зупинився на тому смайлику «сумую».
Вона мовчки вийшла на одну зупинку раніше і навіть не подивилася на ті останні крісла в салоні, де був той такий чаруючий погляд. Вона майже бігла і подумала: «Ну, нарешті. Цей погляд так обпікає її серце». Аж раптом її хтось наздогнав.
- Привіт! Чому робиш вигляд, що не помічаєш мене? Я чекав, що ти подивишся на мене.
- Я просто…
і далі замовчала, не могла сказати правди, бо його погляд забирав в полон її розум і вона вже ні про що не думала. Знову зникли усі життєві проблеми, всі навколо стали ніби невидимими, так, наче на світі залишилися лишень вони двоє…
Вони зайшли в якесь кафе, поговорили пів години ніби про все на світі і ні про що конкретне водночас. В реальність її повернула улюблена пісня дзвінком мобільного і в слухавці почувся найрідніший голос:
- Мамо, я тебе вже виглядаю у віконце…
- Я буду за кілька хвилин…я тобі помахаю.
Вона ще встигла спіймати на собі той полонячий погляд, але не піддалася йому. Вони вийшли з кафе, їм було в різні сторонни, а тому вони лише встигли сказати «До завтра»…Її вуста ще хотіли щось прошепотіи та уже і його телефон просився на відповідь і вони розійшлися.
Кілька кроків до дому, де вона у вікні побачить янгольське личко донечки, вона ще встигла подумати, що сьогодні вже булла готова нарешті виговорити те, що він хотів від неї почути уже не перший рік. Але завадив мобільний телефон, який не давав забутися в часі і загубитися, якоюсь мірою, у власних бажаннях, думках.
І вже зупинившись та помахавши рукою дитині, вона знову на кілька хвилин поринула в думки…
А може той мобільний, на який ми інколи нарікаємо, що не дає житии, може він навпаки дає нам рухатися вперед, не губитися в своїх думках, бажаннях і ніколи не дає залишитися нам на самоті. Самоті двох сердець…
Наталі Тефф
Худобиськи які