Четвер, 17 липня 2025, 13:47
"Щодня буваю в одній із лікарень Тернополя. Спілкуюся з пораненими хлопцями.
Ампутації, біль, розгубленість. Кожен із них — це окрема історія, окрема трагедія, окрема боротьба.
І кожен має свою особисту проблему.
Хтось втратив кінцівку, інший — дружину, ще хтось — віру, що держава не зрадить.
А ти слухаєш, вникаєш, намагаєшся допомогти. Хоч як можеш.
І хочеш забрати частину болю собі — щоб їм було легше.
Повертаєшся додому — не фізично, а емоційно виснажений.
Бо взяти на себе один біль — це боляче. А щодня десятки…
Іноді родичі намагаються подякувати — підсовують гроші, дякують зі сльозами.
А ти тихо відсуваєш руку й кажеш:
“Я тут не за гроші.
Я допомагаю не тому, що мушу — а тому, що не можу не допомагати.”
А потім виходиш у світ — і бачиш інше.
Чиновники, посадовці, депутати тощо — жиріють на війні.
Їм не вистачає зарплати в 100 тисяч, вони втомлюються від «перевантаження» на посадах.
Для піару встигають, для справи — ні.
Між ними й тими, хто поклав здоров’я за Україну, — прірва.
Іноді хочеться просто повести когось із них у ту палату.
Поставити перед хлопцем без руки.
Без ноги.
Без ока.
Без надії.
І спитати: “Що ти зробив, щоб він не відчував себе кинутим?”
Але попри все — один момент надихає.
Це рідні, близькі, друзі, кохані — які не полишають.
Їхня присутність, підтримка, тепло — це більше, ніж будь-який протез чи ліки.
Бо саме любов і турбота штовхають бійців боротися — не просто за життя, а за повноцінне життя.
Адаптуватися, вчитися заново, не здаватися.
Світ розділився.
І якщо ви живете лише в одному — дуже раджу побувати в іншому.
Для розуміння. Для совісті. Для людяності"
Фото ілюстративне