Нове на сайті:
СБУ викрила і продемонструвала ще одне"обличчя колаборціонізму" (фото) На Тернопільщині експерт погорів на хабарі Розпочинаємо тиждень з передачі 30 дронів FPV SAG 7/IX на фронт - Сергій Надал Ще 3 нових розвідувальних дрони передаємо на фронт - Сергій Надал У Тернополі СБУ повідомила про підозру черговій колаборантці Прокуратура на Тернопільщині повертає землі громадам вартістю понад 6,7 млн грн На Тернопіллі поліцейська привласнювала наркотичні засоби І знову прихильниця "руського міра" з Почаєва Засудженому за хабар чиновнику з Тернополя дали 5,5 років «Людина року-2023» на Тернопіллі… Вирубав дерева і заплатив за це На Тернопільщині викрито черговий канал переправлення через кордон чоловіків Землі заказника "Товтровий степ" намагаються повернути державі На Тернопільщині вже й за екскурсію по Дністрі вимагали хабар За матеріалами СБУ судитимуть проросійського бойовика, який грабував мирних жителів Херсонщини

«2% людей – думають, 3 % - думають, що думають. А 95% людей радше помруть, ані ж почнуть думати...»

        Пишіть нам і присилайте свої розповіді на електронну адресу: t-weekly@email.ua

Зміна закінчилася. Іван по-черепашачи просувався у натовпі. Сіра людська маса  просочувалася крізь прохідну заводу. Одинакові люди. Пригнічені вирази облич у  всіх, опущені голови, сутулі плечі, потуплені погляди. Схожі долі. Всі - як один. Ніяких  відмінностей. Жодної посмішки. Кожний у своїх думах, проблемах, надіях.

На виході Іван на мить замешкався, та інерція натовпу виплюнула його на вулицю, немов на іншу планету. Брудно-похмура будівля заводу зі своєю смердячо-задушливою атмосферою залишилася за спиною. А на протилежній стороні вулиці  вирувало інше життя - постійно мінливе, веселе, легке. Вже декілька років поспіль  Івана зустрічав неоновою вивіскою бар "Казка", заманюючи  неймовірними пахощами  кухні, поруч - дискоклуб "Нічне  небо" зваблював  гучністю  музики.

Іван завжди декілька хвилин вдихав запахи іншого життя, а потім, сором’язливо  опустивши голову, прожогом мчав до тролейбусної зупинки. І тільки в череві  автомобільного монстра, заколисаний важким диханням стомлених пасажирів, він  тужливим поглядом дивився на яскраві вітрини різнопрофільних магазинів і  розважальних закладів. І кожного разу Іван запитував себе: "Чому і від кого я біжу? Куди? Від чого ховаюся...?" 

Відповідь вимальовувалася у тролейбусному вікні - він соромився свого життя, своєї  нещасливої долі, своєї нікчемності. Так! Він був ніким, ніким! І що найстрашніше - йому  призначено залишитися ніким, нулем, пустим місцем... Іван змирився з цим. Зрозумів і  прийняв. Зжився.

 *    *    *    *    *

Не склалося з самого народження. Мати, доярка в зубожілому колгоспі, породила Івана  під п’яний регіт батька-алкоголіка, на запльованій підлозі, серед пустих пляшок та недопалків. Під час застілля. Вона навіть не зрозуміла, що відбувається. Сиділа, пила килішок за килішком. Раптово почалися перейми. Злякавшись, сказала чоловікові. Той  лишень відмахнувся. Відійшли води. Вона вже кричала до чоловіка. Але той, оскаженівши  від набридливості дружини, вдарив її по обличчю, схопив за коси і потягнув до іншої  кімнати. Сусід-співбутильник тримав за ноги. Потім повернулися за стіл і миттю забули про нещасну. А вона корчилася на долівці і посилала прокляття на голову чоловіка. Нестерпна  біль боролася зі спиртним. Біль перемогла і жінка, дико закричавши, провалилася у темряву  забуття. І тільки край свідомості встиг зафіксувати у пам’яті перший крик  новонародженого...

Отямилася від охопившого її жаху. Насилу підвелася. У криваво - брудній калабані  лежала дитина. Мовчки. Ані крику, ані плачу, ані звуку. Жінка ледве звелася на ноги і  похитуючись, пошкандибала до дверей. Чоловік із сусідом горланили пісні. Вона підійшла до столу, схопила пляшку і присмокталася до шийки. Чоловік здивовано вирячив очі, та  зрозумівши, що це дружина, вдарив її у живіт. Вона впала, але пляшку не випустила. Тоді  чоловік навалився зверху і вони почали колошматити один одного. Сусід зі злістю кинувся  їх розтягувати. Відштовхнув озвірілого співбутильника. А жінка, втративши залишки здорового глузду, вхопила біля одвірка сокиру і одним ударом рознесла чоловікові череп.      

Історію його народження Іванові розповів сусід, котрий був свідком тих подій. Він  двічі на рік провідував Івана, немовби загладжуючи свою провину. Спершу у дитячому  будинку, а згодом у школі - інтернаті. Матір після вбивства засудили до 5 років ув’язнення, та вже за рік вона померла у тюрмі.

Коли Іван запитав сусіда, чому він розповів все це, той відповів просто: "Та жити мені  залишилося місяць, а може і того менше. А тобі знати потрібно, правду. Хоч і страшну, жахливу, але правду". І дав йому світлину, на якій обійнявшись стояли Іванові батьки, молоді, в день весілля. І посміхалися.

Потім він цілу ніч не зімкнув очей, все розглядав  клаптик глянцевого паперу, ніби хотів відшукати у незнайомих обличчях батьків  виправдання їхнього безглуздого і його, Іванового, скаліченого життя. Але на ранок  зрозумів - пробачити, або хоча б зрозуміти їх він ніколи не зможе.

І порвав фотокартку на дрібні клаптики, спустивши їх в унітаз. Вода немов змила гіркоту  з душі, забравши із собою спогади та страждання.

Після інтернату пішов до ПТУ. Здобув професією токаря. Влаштувався в обласному  центрі на завод. Мешкав у гуртожитку. Розумом не виділявся. Зате був старанним. Не пив, не палив, мало спав, погано їв, багато працював. До війська не взяли - не пройшов медкомісію, зате поставили на облік у психіатричну лікарню. Іван навіть не зрозумів чому. Адже ніяких відхилень у своїй психіці  не помічав, дебілом себе не вважав. Та й знайомі дивувалися - спокійний, добрий, нездатний образити навіть кошеня. Хіба що мовчазний дуже. І не посміхався ніколи. Та  з часом і це забулося. Інші клопоти з’явилися. 

 *    *    *    *    *

Закохався Іван. У таку ж сирітку, як і сам. В тиху, непримітну, ніжну Оксанку. Почав  недоїдати, економив - купував їй цукерки, фрукти. Весною дарував підсніжники. Залицятися  не вмів – досвіду не було. Та кохав Оксанку з неймовірною силою. Коли вона посміхалася - був щасливим, а коли сумувала - плакав від болю. Згодом вони повінчалися. Жили в одній  кімнаті. І Оксанка завагітніла. Всі дев’ять місяців вона хворіла. Іван працював по 20 годин  на добу, вертівся як міг. На зароблені гроші купував ліки та вітаміни. Спав біля її ліжка. Коли лікарі проганяли - влаштовував скандали, плакав, вмовляв, повзав на колінах - і вони  залишили його у спокої. Під час пологів тримав Оксанку за руку. І першим побачив їхню  дитинку: зморщене, крикливе, синювате створіння, їхню донечку...

Дитину забрали в палату інтенсивної терапії новонароджених, а Оксанку - у  реанімацію. Лікарі  сказали: "Є труднощі - дівчинка буде жити, а от дружина, вибачте, шансів мало..." За декілька годин Іван цілком посивів. А потім Оксанка, зібравши всі сили, взяла чоловіка за руку і ледь чутно прошепотіла: "Люби донечку, Іванку, як мене, люби. І  живи довго - для неї, заради неї, і ...замість мене." І закрила очі. Іван обійняв дружину і  закусив до крові губи. Щоб не розплакатися.

Через місяць Іван забрав свою крихітну донечку додому. Почав оббивати пороги заводської та місцевої адміністрації, просячи виділити йому хоча б кімнату з гарячою водою. Та маленьким і великим начальникам було плювати на проблеми Івана, відповідали прямо: "Не подобається - котись звідси під три чорти". І він змирився. Вчився кормити та доглядати за дитиною, прати та готувати, шити і в’язати. Працював у нічну зміну. А коли був на роботі, то з крихіткою залишалися сусіди по гуртожитку, благо дівчинка була тихою, немов розуміла - батькові й так важко.

Спливав час. Любочка росла. Починала повзати, сидіти, згодом зробила перші  невпевнені  кроки. Іван не міг натішитися. А коли донечка вперше сказала: "тя - тя", - Іван  взагалі ледь не лишився розуму від щастя...                                                                 

 *    *    *    *    *

Збігали роки. Життя навколо швидко змінювалося. Прогодувати себе та дитину ставало  дедалі важче. На заводі не виплачували зарплату. Любочці виповнилося три роки, потім  чотири. П’ять. Дівчинка росла не по роках розумною і допитливою, кмітливою та тямучою. Коли Іван приходив додому після роботи, то валився з ніг від утоми. А донечка вибереться  на коліна, поцілує в щоку, обніме рученятами - і батько наповнювався силою: прибирав, готував, бігав, сміявся, розповідав цікаві історії, танцював зі своєю принцесою.

      І тільки коли приходила ніч і Любочка цілувала батька перед сном, а потім вмощувалася  у своєму ліжечку, набігала на Івана океанськими хвилями сум, туга та безвихідь. Він задавав  собі питання і не знаходив відповіді. Як жити далі? Що робити? Де вихід із цієї трясовини?

Як пояснити донечці їхнє життя - чому він не може купувати щодня банани та апельсини, чому вони не мають телевізора, по якому показують смішні мультики. Чому він не може ... Занадто багато  чому! Сльози безсилля застилали очі, горло здавлювали спазми, сильніше  зашморгу.

Іван проклинав своє життя, свою долю, свою країну і свого Бога. Він мучиться - нехай! Ну їсть він картоплю, смажену. Який вже рік їсть. День у день! Та він і далі готовий, він  витримає, не вдавиться. Притерпівся вже. Привик. Але донька чому повинна страждати? Чому їй доводиться жити у злиднях і рости в приниженні?

Він не знав - хто в змозі дати відповідь на ці запитання. Не знав до кого звернутися по допомогу. До Бога? Не вірив Іван у його існування. До президента, депутатів? Їм не до  нього, не до його нікчемних проблем. Плювати їм на те, що працює він мов проклятий, а  грошей не вистачає навіть на нормальне харчування і авітамінозом хворіє його донечка. Не  їхні це інтереси. Вони кинули, мов кістки собакам, жалюгідні пенсії стареньким. Вони  створили умови, за яких працьовитий, чесний чоловік повинен прогнутися або стати  бандитом, злодієм. У кращому випадку - він буде пити горілку, щоб на ранок перейматися  одним питанням - де би похмелитися. А таким, як він, Іван, шлях один - працювати до скону  і все життя ховати очі, ухиляючись від запитань дітей, та соромлячись свого жебрацького  існування ...

 *    *    *    *    *

Тролейбус зупинився. Іван вийшов на  вулицю. Різкій вітер пройняв вечірнім холодом. Він підняв комірець легенької курточки і попрямував вздовж вітрин магазинів. Ноги самі  несли його додому. Та в Івана була ще одна справа - сьогодні день народження Любочки. І  потрібно купити подарунок. Він затиснув у кулаці гроші - сімдесять гривень.

 "Що ж купити донечці? - розмірковував Іван. - Потрібний хоча б маленький букет. Звичайно,  Любочка ще дитина. Але ж готує батькові їсти, прибирає в кімнаті, отже - маленька жіночка. Висновок - квіти обов’язкові. Ну, десять гривень. А ще цукерки, апельсини, сік, щоб влаштувати маленьке свято. І книгу. Любочка дуже хоче  "Енциклопедію  для дівчаток". Чорт! Ще тридцять гривень. Залишається - майже нічого." Іван аж  заскреготів  від злості. І тут він згадав, як декілька тижнів тому вони з дочкою гуляли цією вулицею. Любочка зупинилася біля дитячого магазину і задивилася на велику ляльку, яка стояла по той бік вітрини. Тремтячою рученькою доторкнулася до шкла, наче хотіла погладити  іграшку. Іван подивився на обличчя донечки - таким нещасним і жалібним він її ще не бачив. Любочка прошепотіла вражено: "Господи, яка краса! Татусю, а ти купиш мені коли-небудь  таку ляльку? Ти не думай, я знаю, що вона дорога. Але можливо потім, через деякий час. Так, татусю, купиш?" І вона з благанням в очах глянула на батька. А Іван завмер, приголомшений і ледве вичавив із себе: "Звичайно, обіцяю тобі купити ... Згодом ... На  день  народження ..." І тільки сказавши, схаменувся, адже день народження всього за місяць. Та  було вже пізно. Донечка радісно кинулася йому на шию, щасливо повторюючи: "Дякую, татусю, дякую! Я знала!" А потім кожного вечора, вкладаючи спати стареньку ляльку Дашу, весело щебетала, немов молилася:  "А в тебе, Дашка, скоро буде дуже гарна сестричка, буде-буде, татусь мені обіцяв ..." Іван стискував голову руками і щоб Любочка чогось не  запримітила, виходив у коридор.

Спочатку він хотів позичити потрібну суму, та всі його знайомі таких грошей і разом  взяті не мали. Іван їх розумів. Вони могли  дати йому взайми 10, 20, ну 50 гривень  максимум. Адже їм також потрібно на щось жити. А лялька  коштувала 400 гривень!

Іван усвідомлював, мрія купити  її - не реальна. Ну не має у нього таких грошей. І не буде в найближчому майбутньому. А Любочка зрозуміє. Розчарується, зневіриться, але згодом  зрозуміє...

І от якраз тепер він згадав про той день. Іван зупинився, підняв голову і ... остовпів. На  нього  із-за  вітрини дивилася та сама лялька.

І він раптом збагнув, дуже чітко і твердо - сьогодні  він подарує  Любочці  цю ляльку. Здохне, але подарує ...

 *    *    *   *    *

До завершення роботи магазину залишилося близько двадцяти хвилин. Продавець  відділу дитячих іграшок, симпатична і тендінтна Оксана, стомлено присіла на прилавок біля  касового апарату. Боліли ноги. Від розмаїття  товару та покупців мерехтіло в очах. Голова  розколювалася від дитячого галасу та криків батьків. Хотілося спати. Оксана приречено  зітхнула. Пробігла очима по відділу з надією, що покупців поменшало. Її погляд зупинила  постать по той бік  вітрини. Обличчям до неї стояв молодий чоловік і дивився на ляльку Барбі. 

"Збочинець якийсь,- промайнуло в Оксаниній голові.- Чого б інакше так витріщувався на іграшку." Але побачила очі хлопця - і відчула тривогу. В погляді чоловіка була дивна, шалена  рішучість. Оксана пильніше вдивилася в незнайомця. Обличчя, ще зовсім молоде, застигло в нервовій напрузі. Кулаки міцно стиснуті. "Грабіжник, - виправила  себе  дівчина, - зараз він зайде в магазин, витягне пістолет і почне вимагати гроші."

Оксана озирнулася в пошуках директора. І в цю мить чоловік увійшов до магазину.Незважаючи на інших людей, попрямував до вітрини. Схопив велику ляльку. Оксана, нічого не розуміючи, але підштовхувана професійним обов’язком, з криком "Ану стійте!" кинулася  йому навперейми. Відвідувачі магазину ошелешено дивилися на цю сцену, навіть не думаючи вмішуватися. Коли Оксана схопила чоловіка за лікоть, він на секунду зупинився і повним болю голосом промовив: "Будь-ласка, не зупиняйте мене! Не завдавайте собі шкоди. Мені потрібна ця лялька!" І розштовхуючи людей та опрокидуючи стелажі з іграшками кинувся на вулицю. На гуркіт збіглися інші продавці та директор. Розібравшись у чому справа, він наказав викликати міліцію. Запитав Оксану, в яку сторону побіг грабіжних. І дівчина, не розуміючи чому так чинить, вказала  зовсім протилежний напрямок. І їй чомусь  здалося, що вона зробила правильно, немов серцем відчула - того чоловіка на такий вчинок  штовхнули дуже вагомі причини. І тому згодом, коли міліція розпитувала про зовнішність  невідомого, Оксана  відповіла, що нічого конкретного не запримітила, хоча насправді постать, обличчя, а особливо очі  чоловіка - надовго запали їй у пам’ять.

Іван, вибігши з магазину, кинувся через проїзджу частину на іншу сторону і  перескочивши огорожу, опинився у сквері. Пробігши ще сотню-другу метрів він зупинився  біля споруди літнього кінотеатру. Заскочив у середину і тільки тут перевів подих. Ноги від  стрімкого бігу трусилися. Іван притулився до стіни. Серце шалено стукотіло в грудях. В очах  проступили сльози. Він ненавивидів себе за свій вчинок. Він, що ніколи в житті не поцупив  жодної копійки навіть у дитячому будинку та в інтернаті, де крадіжки були звичним явищем  і більше - способом виживання, сьогодні на очах у десятка людей викрав ляльку. Іван сам не розумів, як відважився на це. У ту мить, коли він побачив мрію своєї Любочки, щось ніби затуманило його свідомість, відключилися всі почуття, а розумом заволоділа тільки одна  пульсуюча думка: "Якщо я не в змозі купити цю ляльку, то вихід єдиний - я змушений її вкрасти."

І ось тепер він  злодій. Але заспокоювала думка, що в руках він тримає радість  своєї донечки. Іван вибрався з кінотеатру і попрямував додому, подорозі купивши цукерки  та квіти. Любочка, побачивши омріяну ляльку в батькових руках, здивованими оченятами  глянула на нього, а потім не стримуючи сліз від захоплення, кинулася Іванові на шию. "Щасливі очі дитини. Заради цього варто вчинити будь-що!"- вирішив для себе Іван, пригорнувши донечку до грудей.   ...   Міліція постукала в помешкання Івана через дві години. У цьому випадку правоохоронці спрацювали напрочуд оперативно. Іван відчинив двері, зрозумів, що за ним  прийшли  і ... розплакався.

Віталій Гнатюк

Погода, Новости, загрузка...

Карта сайту

Нас відвідали

Ukr.Net

Авто базар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і Світу в режимі реального часу.