Таких компаній у нашій країні – тисячі! Таких приречених дітей вже близько двохсот тисяч!…
Сухий і теплий закуток напівтемного підвалу сіро-похмурої багатоповерхівки: обшарпані стіни заклеєні плакатами кіноакторів та естрадних артистів; облізла фарба на трубах; на бетонній підлозі ворохом накидані старі одіяла та рвані матраци.
В оточені декількох поламаних крісел потрісканий стіл. На нього 13-річний, хворобливої статури хлопчик Ігор, викладає пляшки з лимонадом, горілкою, пивом, рибні консерви, палицю “лікарської” і дві хлібини.
На все це добро захоплено дивляться 12-річна Оля, худенька, мов сірник, з білим, наче паперовим обличчям; та її ровесник Юрко. В руках у нього липкий, коричневий від клею пакет, з якого він щойно витягнув скуйводжену голову. “Хімія” миттєво робить свою справу і хлопчина, плутаючись у власних ногах, іде в кут і валиться на купу лахміття.
- Звідкіля гроші? – цікавиться тоненьким голоском дівчинка. - І де ти пропадав останні дні?
- В одного старого збоченця вдома був. Не хотів мене відпускати. Але кормив добре, та й з собою 50 гривень дав! - з ненавистю в голосі відповідає хлопчина, і з огидою додає:
- Ще запрошував приходити.
- І що заставляв робити? – буденно запитує Оля, смакуючи ковбасою.
- А ти не знаєш - що!? – зло огризається Ігор, спльовує, і по-дорослому, навіть не кривлячись, випиває стакан горілки ...”
Оля знає - рік тому її згвалтував п’яний відчим. Мати-алкоголічка на розповідь і плач доньки відповіла лайкою і побоями. Принижена, залякана, зраджена дівчинка втекла з дому. І прибилася до зграйки таких же знедолених дітей.
В компанії їх семеро. Окрім Олі – ще дві дівчинки та четверо хлопчаків. З них тільки троє сироти, котрі втекли з інтернатів. Решта опинилися на вулиці через власних батьків, котрі байдужістю, знущанням, голодом, насильством змусили дітей піти з дому.
І вони “бомжують”. Вони пізнають цей жорстокий для них світ самостійно. До них майже нікому немає діла. Вони заробляють собі на життя жебракуванням на вокзалах, крадіжками на базарах, проституцією. Нерідко стаючи жертвами виродків від порнобізнесу.
З цієї компанії найбільше “пощастило” Юркові – він цілими днями штовхає візок з безруким “афганцем”. Всі отримані завдяки жебрацтву гроші вони ділять порівну. Свою частку Юрко тратить на себе та своїх друзів, а “афганець” відсилає всі заощаджені гривні старенькій матері в глухе поліське село…
Найпоширеніші хвороби цих дітей – педикульоз, пневмонія, вульвовагініт, хламідіоз та інша венерична зараза. Клей, наркотики, алкоголь – невід’ємна частина їхнього способу життя.
Таких компаній у нашій країні – тисячі! Таких приречених дітей вже близько двохсот тисяч! І це офіційні дані, оприлюднені ще кілька років тому! Більше половини з них почали статеве життя до 13 років. Мінімум третина з них була згвалтована. СНІД у їхньому середовищі через неможливість контролю над зв’яками, розповсюджується з жахаючою швидкістю.
Час від часу таких дітей виловлюють, підліковують, розподіляють у будинки для сиріт, інтернати, колонії для неповнолітніх. Та згодом вони знову втікають, бо там їм ще гірше ...
Увсіх цивілізованих країнах, звісно, також є проблеми. Є наркоманія, злочинність, проституція. Але немає вуличних дітей, немає безпритульності. Тому що там влада розуміє – знедолені, жебракуючі, покинуті, голодні діти – це ганьба для держави, для нації, для народу! Найбільша ганьба!
Ви гадаєте, що такі діти - це проблема тільки великих міст? Тоді озирніться навкруги і пильно придивіться – у цих маленьких нещасних людей зневірені та озлоблені очі, в яких проглядаються біль і смуток. А у їхніх зачерствілих серцях ненависть та відчай.
Але десь там, у найвіддаленіших закутках дитячих спаплюжених душ, жевріє іскринка надії на те, що найрідніші материнські руки ще будуть пестити їхні обличчя.
І сняться їм затишний будинок, батьківська любов, щаслива сім’я, та найчастіше все ж таки – лагідні руки матері...
Іван Мисько, "ТТ"
Худобиськи які