Середа, 21 березня 2012, 15:28
Зазвичай він з’являється у Тернополі десь за півроку до виборів, бере участь, програє і знову зникає, тобто їде назад до Києва. Хоча він і тернополянин, але вже років із десять, якщо не більше, як переїхав до столиці. Однак упродовж передвиборчої кампанії його можна бачити чи не щодня в центрі, на бульварі Шевченка, часто в оточенні однієї, а то й двох жінок, як правило, вищих на голову.
Сам він невисокий, і тому пані, навіть звичайного зросту, що спацерують поряд із ним, виглядають шпалами. Вочевидь, він на певний період наймає тих жінок бухгалтерами, помічницями чи ще кимсь.
Колись, у середині 90-х, йому таки вдалося проскочити у депутати якоїсь ради (здається, обласної) від однієї з уже призабутих партій, і, либонь це настільки сподобалося, що чоловічина й досі намагається повторити той свій успіх… Відтак, з переляку повернута владою мажоритарка відкриває перед такими як він нові можливості, а попит на “тушки” в Західній Україні, що підтвердив останній скандал із підкупом у ВР, неабиякий. І хоч мій знайомий не дурний чоловік і не може не розуміти, що час його минув, але ж інерція – велика сила, а крім того, кожен заробляє як уміє…
– А про нього уже писали? – киває на відомий портрет на розі Сагайдачного і бульвару, коли випадково зустрічаємося на перехресті.
Але, побачивши, що діалогу не вийде, переходить на сніг:
– Тоді напишіть про сніг, для кого його тут лишили? – показує на гірку почорнілого, злежаного снігу вздовж вулиці.
– Та поки це надрукують, він уже розтане, – відповідаю йому.
А собі думаю, мабуть, бажання вказувати пресі, що писати, у тих хлопців, які будь-що-будь пнуться в депутати, також не на останньому місці.
Олександр Вільчинський, Тернопіль, http://3oko.com.ua/