Середа, 06 квітня 2011, 23:55
Відомий тернопільський краєзнавець Віра Стецько відсвяткувала 55-річчя.
Мистецьке подружжя Віри та Дмитра Стецьків заради прекрасного пережили чимало утисків зі сторони радянської влади. Скажімо, пан Дмитро, протестуючи проти догм та канонів соцреалізму, свого часу покинув Спілку художників України. Натомість нещодавно його дружину пані Віру прийняли до спілчанської секції мистецтвознавців. Тож, можливо, для когось мистецтво і не на часі, а для завідувачки відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею Віри Стецько це частина життя.
– Що підштовхнуло професійну журналістку за фахом, випускницю Львівського університету, присвятити себе музейній справі?
– Мабуть, усе переважила любов до мистецтва, цікавість до історії та культури краю, прагнення глибше пізнати всі їх пласти. Багато в чому мої погляди на мистецтво сформувалися під впливом чоловіка – художника Дмитра Стецька. Конференції, симпозіуми, стажування у відомих музеях України, у російському Ермітажі, у Варшаві та Кракові, творче відрядження в Канаду, знайомство з музеями США – усе це збагатило знання. Своїм найпершим вчителем вважаю Бориса Возницького – патріарха музейної справи, директора Львівської галереї мистецтв. Фанатично залюблений у культуру, він уміє захопити всіх, хто працює поряд. Його шанує увесь мистецький світ. І в тернопільському музеї є в кого повчитися, люди тут виняткові, безмежно віддані мистецтву. Долучалася я до специфіки музейної роботи поступово, великою мірою завдяки людині, якої особисто не знала. Чула, що Стефанія Садовська, ветеран-музейник, врятувала під час війни найцінніші музейні експонати. Але коли, працюючи з фондами, документами, побачила, як захоплено, з істинно дослідницькою скрупульозністю ставилася вона до повсякденної рутинної роботи, зрозуміла: переді мною приклад високого подвижництва. Саме завдяки таким людям історія рідного краю дійде до нащадків у повному обсязі, без білих плям.
– Ви одна з перших услід за Борисом Возницьким почали вивчати та захищати творчу спадщину галицького Мікеланджело – Іоана Пінзеля, який жив у ХVІІІ ст. Більше того, навіть віднайшли його автопортрет, вирізьблений скульптором на плечі однієї зі своїх скульптур.
– То вічна трагедія творця – не бути визнаним за життя. Щодо Пінзеля, то його сакральна скульптура, як і його сучасника А. Осинського, який працював на теренах нашого краю, була на той час затребувана. Пов'язана ця щаслива обставина з непересічною історичною постаттю графа Миколи Потоцького, власника Бучача і навколишніх маєтностей. Його внесок у духовне життя Західної України того часу неоціненний. Він щедро офірував значні кошти на розвиток культури, науки, будував палаци, храми, костьоли, церкви. У маєтку графа були художні майстерні, де учнів навчали різьбленню, ліпленню під керівництвом досвідчених майстрів. Творчість Пінзеля, чиї композиції в дереві й камені оздобили бучацьку ратушу, собор св. Юра у Львові, церкви, храми міст і сіл краю, визначила цілий період у пластиці українського бароко. Тож коли у Рік Пінзеля готувала виставку творів майстра і раптом просто перед собою побачила вирізьблене обличчя-маску, що ніби застигло у скорботі вічної муки творчості, спочатку очам навіть не повірила. Це досить відомий мистецький прийом. Зокрема, у ХV ст. Мікеланджело Буонаротті в сцені Страшного суду на фресках Сикстинської капели зобразив себе в образі грішника, чию шкіру тримає Св. Варфоломій. От і Пінзель зобразив не застигле обличчя, а скривлене від болю. Взагалі навколо постаті майстра стільки питань! Адже про нього мало що відомо: звідки він прибув до Бучача, де вчився, хто за національністю, де і коли помер і похований, де жили його два сини? А справжній інтерес до його творчості спалахнув у 20-х роках минулого століття, коли значна частина робіт митця була втрачена. І ось нині знову вибух цікавості до творця українського бароко: вчені-мистецтвознавці з Чехії, Польщі, Австрії, Німеччини вивчають спадок майстра, дивуються неповторним рисам його стилю. Свого часу музейні працівники запропонували не просто відреставрувати Бучацьку ратушу, а й відкрити в ній єдиний в Європі музей історичних скульптур: відреставровані скульптури майстра зняти з даху та встановити всередині музею, а на даху встановити сучасні копії. Проте через брак коштів реставраційні роботи затягнулись.
– Однак ви дослідили та повернули нащадкам не лише ім’я Пінзеля, а й першого бургомістра-українця Тернополя Володимира Лучаківського, досліджували творчість художників діаспори, вихідців з наших земель.
– Талант палає, якщо є визнання масштабного обширу, а посеред містечковості він лише тліє. Саме так можна сказати стосовно багатьох вихідців з нашого краю, та й не тільки з нашого, які воліли вийти зі своїм мистецьким доробком на далекі небокраї. Це, приміром, художники Яків Гніздовський, Михайло Мороз, Михайло Паращук. Зрештою, вони повернулися до нас зі світовою славою своїх імен. Нині, на мою думку, умови зовсім інші. Митець, творячи у провінції, може бути знаний широким світом, виставлятися за рубежем, мати мистецькі зв'язки через інтернет. Творчість багатьох тернопільських митців те підтверджує. Мені пощастило досліджувати творчість Андрія Наконечного, художника трагічної долі. Він, колишній референт націоналістичного уряду, створеного у 1941 р. на відновлення Української самостійної держави, не зрікся своїх поглядів, не прилучився до ритуального напрямку більшовицького мистецтва. А щоб якось жити, пішов працювати в каменоломні, лісництво. Люди й досі моляться до намальованих ним образів, хоч, правда, роботи ці різняться від тих, що він творив перед війною і за які шанував його талант митрополит Андрей Шептицький. Уявіть: художник Андрій Наконечний зобразив Ісуса Спасителя у домотканій українській вишиванці!
Нерідко знаходиш цінний мистецький спадок випадково. Якось, проходячи вулицею у центрі Тернополя, знічев'я зазирнула у віконце забутого підвалу. Побачене вразило: картини! Виявилося, що це живописні полотна талановитого тернопільського художника, нині уже покійного Сергія Львова. Облаштовуючи бар, їх просто викинули з колишньої майстерні художника. Зараз вони зберігаються у фондах нашого музею.
– Тернопіль порівнюють з маленькою Швейцаріє. Проте історичні кутки міста потребують реставрації та ремонту, тим часом все швидше руйнуються старі історичні будинки, ліплення на балконах і вікнах обвалюється. Ми прагнемо в Європу, водночас у найстарішій історичній споруді розмістилась спортивна школа…
– Саме тому моя заповітна мрія – перетворити Старий замок Тернополя на культурний центр, який би люди могли відвідувати й отримувати насолоду від спілкування з прекрасним, з історією рідного міста. Позбавити їх цієї можливості, віддати цю чудову історичну споруду під ще один бар, гранд-базар чи щось подібне – значить, у черговий раз духовно обікрасти людей. Будемо відстоювати свою точку зору, впевнена, що всі тернополяни підтримають нас.
Вже не перший рік у Тернополі працює школа мистецтв, і кожного року для маленьких творчих особистостей не вистачає коштів, і кожного разу виникає загроза закрити школу, а будівлю повернути назад громаді. Та справа не в громаді, а у тому, що, прагнучи в Європу, ми не навчились цінувати те прекрасне, що вже маємо. Закрити школу легко, та чи світлішим стане життя в Тернополі? Потрібно бути патріотом не тільки у період виборів, а щодня, і тоді місто стане ошатнішим, а про культуру не потрібно буде говорити, вона просто буде.
Жанна Попович, газета «Номер один»
Худобиськи які