Вона сиділа за останнім столиком у кафе в цілковитій самотності. Помішувала ложечкою гарячий шоколад і сумно дивилася перед собою. Зі сторони, мабуть, виглядала покинутою та стомленою. Вона думала про нього і їй пригадувалися слова з пісні її улюбленої групи: "Відпусти. Я благаю, відпусти ..." Ні, він не благав відпустити, він взагалі ні про що не благав, принаймі її. Вона завжди, випереджуючи його прохання, давала йому все першою. А він?
Він приймав усе з такою глибокою вдячністю, що хотілося повністю розчинитися у його бажаннях. Боже мій, яке це прекрасне відчуття - знати, що увесь світ, сенс всього життя і саме життя містяться у долонях, які ніжно стискують твоє обличчя і гладять твоє волосся. Неможливо передати словами її емоції та почуття, коли вона вперше зустріла його і зрозуміла, що щастя без нього неможливе, що він і є її щастя. Але ... Вона зустріла його надто пізно.
У нього була дружина і двохрічний син Артемка, Темка, як він говорив з любов'ю. Він дуже любив свого сина. Він взагалі на рідкість сильно вмів любити. Він був надзвичайно закоханим у життя, їй було приємно спостерігати, як він із задоволенням пив гарячий шоколад, вдихав на повні груди ранкове прохолодне повітря, підставляв обличчя літньому дощу, ліпив снігові фортеці... Він справді любив життя, любив сина, кохав ЇЇ...
За півгодини у них призначена зустріч у цьому кафе. Він завжди вчасно, з німецькою пунктуальністю (ця риса утворювала дивний контраст з його дитячою безпосередністю і безтурботністю) приходив на побачення, а вона завжди запізнювалась. Вони незмінно сиділи за останнім столиком улюбленого кафе, де готували найкращий у світі шоколад і лунала музика її улюбленої групи. Він чекав її стільки, скільки було потрібно, а побачивши в дверях, схоплювався з місця так швидко, що ледь не перевертав столика, привертаючи до себе зацікавлені погляди.
Сьогодні вона вперше прийшла швидше за нього. Вона хотіла посидіти на самоті й мати можливість віддатися роздумам про майбутнє і спогадам про минуле. Так, їм обом насправді дуже добре, настільки добре, що вони намагаються іти один від одного по англійськи, без слів. Тому що кожне їхнє прощання важке і невимовне болюче. Він мучив її і страждав сам. І сьогодні він має прийти і сказати про своє рішення, про свій вибір.Вона знала наперед кого він обере - дружину і сина, чи її. Вона дуже добре знала його. Вони навчились спілкуватися без слів і жестів, розуміли один-одного з першого погляду. Свій вибір він уже зробив давно, але все вагався втілити його життя. Вона знає, як важко дався йому вибір, який він здійснить сьогодні, проте чи знає він, як важко їй погодитись з його вибором? Адже як відомо - на чужому лихові свого щастя не побудуєш.
Проте... Хіба ЇЇ провина в тому, що зустрілась із ним надто пізно, і хіба вона мусить відрікатися заради когось від свого щастя?
Не відпускати його? Але ж вона добре знала його, надто добре, щоб уявити, що їх чекає в майбутньому. Він буде сумувати за Артемкою, за Чарльзом, їхньою балакучою попугою, за настурцією на балконі, за старим життям. Кожної вільної хвилини він буде прагнути до свого сина. Його будуть мучити спогади, сумління, безсоння, а її буде мучити постійне відчуття провини і власної неспроможності замінити йому колишню сім"ю. Згодом вона, можливо, буде ще й ревнувати. І, врешті-решт... Вона навіть змогла б змалювати приблизний логічний розв'язок їхнього спільного життя, але не дозволяла своїй уяві заходити так далеко, тому що знала - їх не чекає хепіенд.
Можна, звісно, відмовитись від нього. Але як? Це те саме, що... Проте навіть від життя їй було б відмовитись легше. Вона не зможе відмовитись від нього після того, як він скаже, що прийшов, аби залишитись назавжди. І, звичайно, можна все залишити на своїх місцях, але ні у неї, ні, мабуть, і у нього вже просто немає не те що душевних, а й фізичних сил ховатись, чекати, прощатись, пробачати...
Він уже прийняв рішення, але... Але останнє слово за нею, за нею останній жест, їй достатньо буде тільки протягнути руку і вона впіймає своє щастя, проте другою рукою їй завжди доведеться затуляти Артемкові очі. Ні! Цього вона ніколи не зробить.
Залишилось менше десяти хвилин. От-от відчиняться двері і увійде він, попрямує до їхнього столика,! здивований тим, що вона прийшла раніше, кинеться радісно до неї, перевертаючи стільці по дорозі. Потім він замовить по горняткові ароматного напою і попросить бармена включити їхню улюблену пісню - "Навколо світ, а ти і я - така невидима сім'я..." Він притисне її долоню до своєї щоки, а другою рукою буде гладити її волосся. І вона просто протягне руку назустріч своєму щастю ... І вже всі інші жести, рухи, слова, будуть не важливими. Це все буде навіть менше, ані ж за десять хвилин, а зараз ... Вона підвелася, накинула на себе пальто і попрямувала до виходу...
За барною стійкою перемовлялися дві офіціантки.
- Уже час, включай пісню, яку він замовив.
- Для чого? Та, для якої замовлялася пісня, уже пішла, дівчина зрозуміла усе без слів.
- Який же він все-таки козел! Морочив стільки часу їй голову, а тепер навіть не прийшов,
щоб все пояснити, а лише замовив пісню.
- Не кажи так, звідки нам знати, як усе було... А замовлення я все ж виконаю.
Світлана Богуцька
Худобиськи які