Той, хто відсидів у радянських таборах за волю України, навряд чи обкрадав би свою землю з такою цинічністю та варварством, як це відбувається зараз.
Невеличкі гуцульські хатини, вперемішку з новозбудованими добротними оселями заможних газдів, і споконвічні Карпатські гори пообидві сторони дороги з Надвірної у напрямку Яремча, зачаровували і видавалися пейзажно-картинними. Неймовірно блакитне небо зливалося десь там за горизонтом із смарагдово-зеленою сумішшю лісів і полонин.
Повз бокові вікна Славікового автомобіля промайнула біло-чорною плямою назва села, у яке він щойно в’їхав. Розпитуючи людей, знайшов потрібний йому будинок.
Відчинивши хвіртку, хлопець опинився на чепурному і доглянутому обійсті. Його зустрів гавкотом породистий німецький вівчур, який якраз поважно оббігав свою територію. Славік вже було завагався, чи не кинеться на нього цей аристократ собачого роду, але тут на ганок вийшов сивочолий чоловік.
- Вам кого?- спитав дід, з-під густих кошлатих брів дивлячись на хлопця.
- Миколу Івановича, - відповів Славік вітаючись.
- Я - дід Микола! А ти хто?
- Славік, товариш вашого внука Андрія. Оце їхав до Яремча і на його прохання завернув провідати вас. Ви не проти.
- А чого б це я мав бути проти. Заходи до хати, - щиро запросив старий.
- Хвилинку, тільки сумку з багажника візьму. Там гостинці для вас.
Не зважаючи на Славікові протести, дід накривав стіл, жваво снуючи то на кухню, то до погребу. Вже за півгодини смачно булькотіла картопля і грибна підлива. Запах квашених огірків та маринованих груздів приємно лоскотав ніздрі. Витягнувши із принесеної Славіком сумки дві пляшки горілки, дід Микола оглянув етикетки, одобрюючи кивнув головою і поклав на стіл. Приніс два стакани.
- Вибачте, але я за кермом, а тому пити з вами не буду.
- А тобі що - конче сьогодні їхати до Яремча? Вже стемніє незабаром. Можеш у мене заночувати.
- Та необов’язково сьогодні, - визнав Славік, тим самим погодившись з дідовою пропозицією.
Старий пив смакуючи і статечно, добре закусуючи і засипав хлопця питаннями про внука. Коли дід відкоркував другу пляшку, Славік запросив перерву на перекур. Вони вийшли на двір. Сонце вже зачепилося за гори і насувалися сутінки. Присіли на лаву і запалили.
- То кажеш, Андрій ще не одружився? І чому б йому сюди не приїхати жити. Хата он пропадає. Скільки я його просив - та все марно. А в мене вже сили не ті.
- Роботу він гарну має. От і тримається за неї. Ми разом працюємо. А дім ваш дійсно хороший, - погодився Славік, оглядаючи господарку.
- Своїми руками все будував, до останнього цвяшка все сам робив. А виявивилося, що нікому то непотрібно. Донька моя, Галина, начальниця велика у місті, так навіть знати мене не хоче. Цурається. Бо зек я. От сина мав хорошого, батько Андрієвий. Він мене поважав і розумів. Гірко мені, що помер він так рано...
- А за що ви сиділи, діду Микола? - спитав Славік невпевнено, бо не знав, як відреагує старий.
Змахнувши рукавом сльозину, той піднявся з лавки:
- Якщо тобі цікаво, то я розповім. Але ходімо за стіл.
Перехиливши ще грамів сто горілки, старий подивився на хлопця вже трохи осоловілими очима:
- Ти, синку, ще молодий. І, можливо, не зрозумієш все те, що я тобі розповім. Але може виговорюся - і стане легше. А потім чайку поп"ємо. Так? - запитально глянув на Славіка.
Той ствердно кивнув і дід, важко зітхнувши, почав свою розповідь.
- Коли мені було чотирнадцять років, мого батька, який був лісничим, знайшли мертвого. Без голови. Досі не знаю, хто це зробив. Одні говорили, що його вбили бандерівці, інші, що "енкаведисти," бо не хотів на них працювати. Батько був принциповим і справедливим. А тому - все могло бути. То був 47-й рік. І я правди не шукав. Мій двоюрідний брат був бандерівцем. Його Зоряном кликали, може ти і читав про нього. Зараз багато пишуть. І я йому допомагав - інакше й бути не могло! Сам не воював, ні. Замолодий був. Їсти носив, тютюн, сповіщав новини. В селі про те знали і хтось доніс. Мене допитували, погрожували, але довести ніц не могли. І тоді один лейтенант почав мене бити. Я був хлопець здоровий і запальний - дав здачу та й покалічив його. І мене посадили.
Вийшов з тюрми і одружився. Потиху почав жити. Газдував. Але мені вже спокою не давали, провокували і чіплялися, як могли. Я не витримував, зривався, влізав у бійку і мене знову засуджували. Востаннє сидів під Вільнюсом. Там і залишився. Зустрів гарну литовку і почав з нею жити. Бо дружина мене ще після другого арешту залишила. Забрала дітей і переїхала до Станіслава.
Коли Україна стала вільною - я повернувся. В РУХ записався. А хата стоїть запущена, люди мене стороняться. Заробляв собі на життя тим, що майстрував вікна, двері, брами, домовини. Столяр я добрий. А от характер маю дурний. І люди тим користуються. Отак вип’ю, а баби прийдуть, почнуть плакати та скиглити:" Ой, Микольцю, дивися, що ся робить! Нашу церкву хочуть католикам віддати..." Я хрещений у православ’ї, тому й віру таку сповідую. І в мене від тих жіночих криків туман в голові - беру сокиру і ну ганяти іновірців. Дурниць нароблю, поперелякую всіх, аж на другий день жити не хочу від сорому. Молоді й досі бояться мене, хоч і кволий вже я. Скоріше Андрійко часто приїзжав, стримував. А так, як зараз... Ех! Та що там згадувати! Давай краще вип’ємо.
Дід Микола налив, а Славік дивився в його посічене зморшками обличчя, на загрубілі старечі долоні, і його проймав жаль до старого.
- І що, діду Микола, добре у незалежній Україні жити? Хотіли ви націоналістів, то й маєте. Чи не краще вам було за Союзу? А тепер на вашу пенсію певно важко зводити кінці з кінцями?
Старий важким поглядом подивився на хлопця і сказав сумно:
- Синку, скажи-но мені, де ти справжнього націоналіста і патріота при владі бачиш? На будь-якому рівні - де? Он у нас голова сільради - колишній вчитель історії. То він аж плакав, як червоні прапори скидали. А голова райдерж .. тьфу! – району, двадцять років тому був першим секретарем райкому комсомолу.Областями керують колишні "кадебісти" і комуняки з комсомольцями. А міністри наші якого поля ягоди, чи навіть наш Президент - не «червоного»? Нами керують навіть не колишні комуністи, а - перевертні! Інакше людей, котрі зрікаються своїх поглядів, назвати важко! Вони кричать, що таким було життя і вони мусили вступати до партії! Неправда! Чорновіл, Лук’яненко, Стус і сотні тисяч інших теж тоді жили - але комуністами не були! Чорновіл був справжнім патріотом, та й того вгробили. Бо не вірю я, що то нещасний випадок! Може дурний я - а не вірю!
Славік не втримався і перебив старого з властивою усім молодим категоричністю:
- То ви діду гадаєте, що якби навіть націоналісти були при владі, а в деяких областях так вже і є, то вони б так нахабно не обкрадали свій край, свою землю і свій народ!?
- Може я і наївний, синку, - спокійно відповів старий, - а чогось я думаю, навіть переконаний, що той, хто відсидів у радянських таборах за волю України; хто пожертвував добробутом і сімейним щастям заради своїх переконань; хто лишив своє здоров’я і молоді роки у Сибіру тільки за те, щоб називати себе - Українцем і вільно говорити на своїй солов’їній мові - той навряд чи обкрадав би свою землю з такою цинічністю та варварством, як це відбувається зараз. Чи може не так? Чи не добре я говорю?
Славік не знав, що на це відповісти. Дід Микола мав рацію...
- Та й замолодий ти для того, щоб збагнути, що таке рідна земля. Не ображайся - та це відчуття приходить тільки з роками. А я й досі, коли бачу жовто-блакитну фану,то хочу зануритися у полотно, щоб вдихнути її пшенично-ставковий запах - і заплакати. Заплакати від щастя! Тільки тому, що це можливо! Що це - реальність! Розумієш, синку?
Від дідових слів у грудях хлопця защеміло і засльозилися очі...
Потім вони грали у шахи. Славік вважав себе досить майстерним у цій грі. Та старий гуцул нівелював його впевненість, щоразу виграючи і виправдовуючись при цьому: " Не злосться, синку. Але 12 років у тюрмах я тільки те й робив, що грав у шахи. До карт я байдужий. А тому й вмію трохи переставляти фігури."
Оте дідове: "...трохи вмію.." доконало Славіка і він полишив спроби взяти реванш. Простягнув руку, здаючись. І відважився на запитання, яке його дуже цікавило:
- А можете розповісти ту таємничу історію, після котрої вас усе село почало боятися?
Старий подивився на хлопця допитливо і наче трохи погрозливо:
- Це тобі Андрій розповів?
- Так, - визнав Славік, - але ви не сердіться на нього. Він завжди про вас з гордістю говорить.
- Я не серджуся. Та й давно все те було. І ... неправда.
- Ну, розкажіть, будь-ласка! - ледь не благаючи попросив Славік, мені направду дуже цікаво..
- Добре, - погодився старий. - Коли народився Павло, Андрієвий батько, мене якраз вдруге заарештували. Тож хрестилайого дружина сама. А коли я повернувся додому, то попросив її дати мені крижмо поцілувати за традицією. Крижмо - це такий клапоть тканини, в котрій немовлят хрестять, а потім зберігають все життя. То для нас, гуцулів, пам"ятка. Святиня! Дружина розплакалася і сказала, що крижмо немає. А потім зізналася ...
- В ніч після хрестин до неї зайшли двоє чоловіків. Вони називали себе бандерівцями і переховувалися по лісах. Та насправді це були звичайні бандити. Злочинці. Вони увірвалися в дім і почали забирати все їстівне, що було в хаті: смалець, бринзу, мед, хліб. Один з них побачив випрані пелюшки і почав їх знімати з шнурка, де вони сушилися. Щоб забрати на онучі. Дружина кинулася перед ними на коліна, молила і благала, щоб брали все, лиш би крижмо не чіпали.Та ті виродки п’яно відмахнулися, грубо штурхнули її та й пішли геть...
Я потім знайшов їх у Чорному лісі. І сказав, що або вони зникнуть навіки з наших країв, або я вб’ю обох. З того часу їх ніхто не бачив. Вони знали мене - як я сказав, так і буде. А люди вже всілякі дурниці видумують, що я їх вбив і закопав у лісі. Ось так! - закінчив старий, розливаючи рештки горілки до стаканів.
Славік з острахом, але водночас і з повагою дивився на старого.
- Діду Микола, а може ви дійсно їх вбили? - наважився хлопець на провокуюче запитання.
- Синку, повір! Ті нелюди заслужили кару! А що було насправді - нехай залишиться у минулому. А тепер ходімо, я тобі постелю.
- Вибачте, діду Микола! Я дійсно верзу дурниці! - пробурмотів хлопець.
На ранок, відпоївши хлопця справжнім гуцульським квасом, дід Микола перехрестив його на щасливу дорогу, попросив заїзджати при нагоді і передавати вітання внукові. Славік рвучко обійняв старого і побажав здоровим залишатися. Віддаляючись від будинку, він ще деякий час бачив у дзеркалі кремезну постать старого гуцула - сильного у своєму баченні світу і слабкому у своїй самотності...
Віталій Гнатюк
Худобиськи які