Цього року погода на свята видалася напрочуд казковою — землю вкривав білосніжний сніг, а на деревах кришталіла паморозь. Сорокарічний Олег Савицький із Заліщицького району поспішав додому з роботи. Годинник показував п’яту по обіді, і сутінки в наддністрянському селі біля райцентру вже майже обгорнули землю. Олег тримав у руці великий пакунок з гостинцями для дітей...
Вже в коридорі його зустріли тепло і пахощі передсвяткових страв. Він обтрусив сніг, роздягнувся і зайшов до кімнати. В центрі вже стояв прикрашений та майже накритий стіл. З одного боку височів традиційний дідух, а в центрі притулилася красива свічечка. З кухні доносилися веселі голоси дітей — десятирічної Настуні та семирічного Павлика. Діти почули прихід батька і радісно вибігли йому назустріч.
- Привіт, кошенята мої, — лагідно приголубив Олег діточок до себе. — Що нам залишилося до столу ще подати?
- Нічого, татусю, у нас вже все готове, — весело прощебетала донечка.
- Ну тоді гайда перевдягатися! — підштовхнув дітей до кімнати. — А я піду худобину покормлю, і будемо сідати до святої вечері.
Діти галасливо побігли виконувати татусеву вказівку, а він сам, накинувши на плечі куртку, попрямував до стайні. Кинув корові сіна і поставив їй відро води, кроликам нарізав буряка, капусти, кинув кілька кукурудзин та морквин, птиці всипав суміші зернових. Закрив стайню, підійшов на ганок будинку і вирішив закурити. До ніг підбіг Барсик і замахав куцим хвостом.
— Так-так, собацюро, — розсміявся Олег, — худобу обійшов та й про тебе не забуду, аякже. Адже традиції ми шануємо.
Пес заспокійливо побіг до своєї буди, а господар витягнув цигарку. Подивився в небо, де вже розсипувалися зорі. “Таке ж небо було, коли Маруся поїхала, — непроханими гостями раптом повернулися гіркі думки. — П’ять років сплинуло, а все ніби вчора було. Але та чи можна її винити? Я — ні! Вона молода, гарна була, їй жити в достатку хотілося. Мала право вибору. Та й молодець вона, щомісяця дітям подарунки присилає й грошенят підкидає. А от діти чи її колись вибачать? Життя покаже, життя покаже...“ Олег змахнув загрубілими долонями сльози, зайшов до хати і промовив радісним голосом:
— Агов, огірочки мої! Я перевдягнуся, а ви — до столу. Настуню, ще часничок по кутах столу під скатертину поклади.
У цей час до подвір’я під’їхало таксі. З нього вийшла жінка. Водій поміг витягнути з багажника великі валізи, побажав хороших свят і поїхав назад у Заліщики. Жінка глянула на світло у вікнах, перевела погляд на біліючу неподалік стрічку Дністра. У цю мить вона відчула чиєсь копошіння біля ніг. Вона глянула униз. Біля неї радісно крутився Барсик.
— Ах ти ж, песику вірний, — присіла жінка навпочіпки і погладила Барсика, — не забув мене? А чому не гавкаєш, чому?
Пес раптом схопив жінку за низ шуби і наполегливо потягнув на подвір’я. Жінка піднялася. З її очей бризнули сльози. Вона знову злякалася.
— Зачекай рідний, не поспішай, — промовила, ридаючи. — Чи впустить мене Олег на поріг, чи не зненавидів він та діти матір свою? Боюся я, Барсику, боюся. — Жінка знову присіла, а пес почав вилизувати її сльози, ніби розуміючи, сумно поскулював. — Адже на п’ять років я їх покинула, і різне про мене говорили у селі. Та не правда все це, я важко у старого італійця спину гнула, щоб грошей дітям на майбутнє заробити. А Олег, казали мені, молодець. Діточок доглядав, хату відремонтував, господарку тримав на заздрість сусідам. Хороший він, а я їх покинула, покинула... Розумієш, Барсику?
Пес раптом відскочив і, наче розізлившись, гавкнув двічі, й знову, схопивши за шубу, вже сильніше потягнув у бік будинку.
Жінка раптом заспокоїлася, піднялася і, обернувши заплакане обличчя до ріки, рішуче сказала собі: “Вижене Олег — піду й втоплюся...”
... Олег запалив свічку і глянув на дітей, які приготувалися до молитви. Та раптом у цю мить у нього чомусь закололо під серцем. Він наче щось відчув, повільно обернувся до дверей. Вони відчинилися і в хату залетів радісний Барсик. А на порозі стояла Маруся, його Маруся, їхня Маруся — у білій шубі, русявокоса, розчервоніла, заплакана, але все така ж красива і рідна, як і колись. Олег заплющив очі. Діти зачаровано дивилися на незнайому їм гостю. Олег кілька разів глибоко вдихнув, подивився на дітей, перевів погляд на Марусю і сказав:
— Це ваша мама, Настуню та Павлику. Я ж вам обіцяв, що вона приїде на Різдво!? Ти погостювати до нас, Марусю, чи?
Жінка залилася сльозами, осіла на коліна, ридаючи, прошепотіла:
— Назавжди... Простіть мене, рідні мої...
Олег підійшов до дружини, обійняв, допоміг піднятися і сказав просто:
— Тоді ходи до столу, Марусю, ми якраз помолитися збиралися. Дітки, допоможіть матері роздягнутися ...
Віталій Гнатюк