Неділя, 22 липня 2012, 09:05
Ніякої містики тут немає. Це ті люди, які свого часу не отримали відповіді на свої питання про Бога у Православній Церкві. Коли б священики «традиційних Церков» добре справлялися із своїми безпосередніми обов’язками, такого духовного хаосу, який ми бачимо сьогодні, звичайно б, не було! Прикро визнавати, але найважливішою справою для багатьох служителів Церкви сьогодні є турбота про суто земні речі : будівництво храму та його оздоба, заробіток грошей для себе і своїх дітей. А ще треба визнати, що в Церкви суттєво крадуть безцінний час ігри отців в депутатство чи загравання з олігархами, виключно заради власних інтересів, а не духовної користі самих чиновників.
Це у випадку, якщо у священика взагалі є постійне місце служіння, а він не тиняється по ринках чи не вплутується в інші афери, шукаючи для своєї сім’ї хоча б якогось прожитку. Але це окрема тема для розмови і детальніше поговоримо про неї іншим разом. Зараз хотів би акцентувати вашу увагу на недоліках священнослужителів зовсім іншого сорту : тих, які мають можливості працювати, але вперто не бажають цим себе зайвий раз навантажувати. Такі люди – справжня біда Церкви. Очевидно, що переконлива більшість сектантів – це вчорашні православні. Тому, сміливо можна стверджувати, що в існуванні кількох тисяч українських Свідків Єгови винні саме ліниві отці Кожен з членів секти – це красномовний докір наші пастирській недбалості.
Оскільки чесно служити двом панам не може ніхто, навіть найкращі священики, то безпосередні обов’язки пастиря дуже часто залишаються занедбаними. Нині вони масово стають прорабами, бізнесменами, професійними жебраками та черствими требовиконавцями : ким завгодно, тільки не пастирями людських душ. Тут доречно пригадати надзвичайно простий принцип духовного життя християнина : той, хто сам заплутався у власних пристрастях і пороках, просто фізично не здатен допомогти іншому. Той, хто тоне сам, дуже рідко може допомогти врятуватись іншому. Звісно, часом бувають і оптимістичні винятки з правил. І все ж, найчастіше тонуть обидвоє.
Впевнений в тому, що в час гонитви за «мамоною», багато священиків просто втрачають кваліфікацію духівника. (Припустимо, що вона в них таки була). Вони «розпорошують» себе на дрібниці, бо вміти артистично відправляти богослужіння і бути добрим душпастирем з чистим сумлінням – це зовсім не одне і те ж. Шкода, але не всі духовні отці про це чомусь здогадуються.
Гріх людини, що покидає Церкву, – це не тільки її власний гріх. Безперечно, він залишається на совісті ще й двох інших людей : того, хто її спокусив, і того недбайливого священика, який не уберіг ввірену йому душу від погибелі. Часто пригадую нашим семінаристам, що ієрей під час рукоположення отримує від єпископа в руки частину Св.Агнця зі словами : «Прийми Його, і збережи цілим та неушкодженим до останнього свого подиху, бо дати за нього звіт мусиш, у час другого та страшного пришестя Великого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Що він має зберегти? Цілість дорученої йому від Бога Церкви!Так само, як у Пресвятій Євхаристії віруючий отримує Тіло і Кров Господні, та з’єднується з Ними найтіснішим чином, цю Боголюдську єдність він має реалізовувати та помножувати у не лише у власній природі, але й і у всій церковній громаді.
Чи ж є вихід з такого, здавалося б, безнадійного становища? Звісно, що є! Обітниця Господня про те, що «ворота пекельні Церкви не здолають» (Ін. 16:18) дають християнами особливі силу та натхнення до праці над собою. Бо ж Церква – це не лише патріархи і митрополити. Церква – це кожен християнин, який свідомо та з вірою приступає до Святих Таїнств.
Парафіяни мають повне право вимагати від свого настоятеля , щоб той проводив з ними регулярні бесіди та лекції з Катехизису, Закону Божого, Святого Писання та Історії Церкви. Це – безпосередній обов’язок кожного священика на православній парафії. Якщо в силу певних причин (нестачі часу, елементарної нездібності до педагогічної праці чи відсутності повної богословської освіти) змоги проводити такі зустрічі немає, то такий священик повинен дати благословення на таку працю тому, хто може це робити добре. Проповідь Слова Божого зупиняти не можна. Без постійного вивчення Святого Писання в общині, християнське життя людини є неповноцінним. Без духовного знання не може бути й духовного зросту. Ще раз наголошу, що нашому Богу не потрібна сліпа віра. Вона потрібна лише сектантським “божкам”.
Бідність та соціальна незахищеність священика зовсім не є виправданням його місіонерській пасивності . В жодному підручнику з пастирології ви не знайдете обіцянки легкого життя для тих, хто готується прийняти священицький сан. Навпаки : завжди усіх чесно попереджували, що історія життя кожного доброго священика – це історія його власної Голгофи. Чи вони були сліпі та глухі, коли у семінаріях вивчали цю тему? Чи може, вони думали, що відомі історії про непросте життя священиків є лише красивими гомілетичними прийомами, складеними тільки для того, щоб більше розчулити грошовитих бабусь? Всі священики чудово знали на що вони йшли. Принаймні, їх заздалегідь було про це попереджено. А якщо так, то чому, врешті, не взятися за розум, і не повірити у те, що «тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». (Рим.8:28)
Коли «Свідки Єгови» рекламували свій черговий конгрес, то особливо наголошували на тому, що «жодних зборів грошей проводитись не буде». Тут вони, як ніколи, – чесні. Перш, ніж вони заволодіють вашими грошима, то вкрадуть у вас душу. Пильнуйте себе.
Худобиськи які