Четвер, 13 вересня 2012, 17:01
«Якби не він, якби не вона» – саме так назвала свою збірку оповідань тернопільська журналістка і поетеса Олена Лайко, намагаючись відразу дати читачам зрозуміти, хто ж буде головними героями цих історій. Книжка нещодавно побачила світ у видавництві «Навчальна книга – Богдан» і буде репрезентована на Форумі видавців у Львові. Якими ж авторка бачить теми про «Він», «Вона», «Не» і «Якби» – ексклюзивно для «Тернопільської липи».
- Олено, насамперед, поясни, чому у тебе вийшла збірка прози, а не поезії?
Про це, до речі, досить часто запитують знайомі, яким показую свою книжку. Люди зацікавлено починають гортати сторінки, приглядаються і здивовано вигукують: «Це – проза?». Так, проза, – що тут такого. Мені давно хотілося писати саме це: маленькі історії, короткі знайомства з долями людей, роздуми про те, як могли б чи як будуть розгортатися події. А вірші… Так відразу склалося, що мої вірші – пісні, які тепер вже живуть своїм життям: звучать на радіо, телебаченні. Як кажуть, «пішли у світ». Мені завжди дуже приємно чути свої вірші, коли «їх» хтось співає. З Оксаною Пекун, до речі, в цьому плані співпрацюємо й досі. Хоча у мене є ще багато «неспіваних» віршів, які складаються собі у секретну папочку в комп’ютері. Але, очевидно, я ще морально не готова, щоб їх опублікувати. А от із житейськими історіями у мене вийшло все зовсім по-іншому.
- То як же все вийшло, звідки взялася збірка оповідань «Якби не він, якби не вона»?
Ця збірка – здійснення моєї давньої мрії. Але спочатку про книжку взагалі не йшлося. Працюючи на «Радіо Тернопіль», я вела щоденну авторську програму «Чого хоче жінка», де розповідала, розмірковувала, фантазувала про різні сторони життя жінки: сімейні стосунки і закоханість, моду і косметику, психологію, соціологію, кухню та дітей, словом, все, що можна було «залучити» в таку багатогранну тему, як «Чого хоче жінка». І от в деяких програмах – коли відвідувало натхнення чи «підходив» настрій, читала власні невеликі замальовки-ессе. Оскільки час програми був обмежений – до п’яти хвилин, то й обсяг тексту для звучання в ефірі теж обмежувався – максимум одна сторінка формату А4. Але ті маленькі історії й поклали початок бажанню писати більше, тобто, не обмежувати розповідь про життя моїх героїв одним аркушем паперу. Бажання це раптом отримало і реальне втілення: шеф-редактор газети «Місто» Оксана Яциковська, почувши мої новелки в ефірі, запропонувала писати такі матеріали для газети. А далі ці історії стали цілком самостійною частиною мого життя – без газети, без радіо. Адже коли входиш у смак, часто стає важко зупинитися, чи не так? Тим
- Скільки часу працювала над збіркою?
Писала історії і складала докупи декілька років. А потім ще довго відважувалася показати їх десь у видавництві. Але таки одного разу це зробила, заручившись моральною підтримкою моєї колеги по «Радіо Тернопіль» Оксани Небесної, у якої в той час вже вийшли друком казки для дітей. Пані Оксана просто взяла мене за руку і відвела до Богдана Будного – головного редактора видавництва «Навчальна книга – Богдан». Він відразу переглянув кілька моїх оповідань, і його вердикт був позивним: «Залишайте, подивлюся». А вже потім, коли я зателефонувала до нього із запитанням про подальшу долю, він сказав «Приносьте, надрукуємо». І це була на той момент мого життя одна з найкращих новин, яку тільки можна було почути…
Щоправда, вже підготовка самої збірки забрала тривалий час, бо деякі історії мені захотілося дописати, деякі – переробити. Коли прийшло реальне усвідомлення, що це буде книга, а не просто голос в ефірі, почала думати про художнє оформлення. Допомогла мені в цьому моя подруга, чудова художниця Тетяна Осіпова. Вона відразу зрозуміла, як я все «бачу»: легкі графічні лінії, різні відтінки чорного та сірого на білому папері. «Мрії повинні здійснюватися», – відповіла Таня на моє прохання попрацювати над книжкою і взялася за роботу. Я досі тішуся кожному її малюнку в книжці, – настільки вони глибокі, різні, цікаві, неординарні.
Разом із тим, хотілося принести у видавництво вже й ідеально готові тексти. І з цим звернулася за допомогою до ще однієї моєї доброї знайомої – професійного редактора Маргарити Більчук. Її, так би мовити, «третє око», влучно підібране в деяких моментах слово, а часом і критика, були дуже доречними. Адже ті, хто пишуть чи редагують, прекрасно знають, що до власних текстів людина «звикає», і вже не помічаються якісь моменти, що варто було б змінити.
- Історії в збірці чимось об’єднані, щось можна знайти спільне між ними?
До книжки «Якби не він, якби не вона» увійшло тридцять історій, і кожна з них – самостійна й окрема за змістом. Герої не «кочують» з оповідання в оповідання, і долі їхні не перетинаються. А щодо спільності, то думаю, об’єднує їх те, що всі історії, в принципі, щасливо закінчуються або залишають у читача сподівання, що в героїв врешті все буде добре. Переконана, в наш час, коли все непросто, а оптимізму часом бракує, людям хочеться більше позитиву, – нехай навіть у книжці і вигаданій автором історії. Разом із тим, придумуючи своїх героїв, я так щиро, співчутливо ставилася до їхніх доль та життєвих перипетій, практично, закохуючись у них, отож постійно хотілося так розвернути сюжет, щоб «у них», тобто, героїв, все вдалося. Але ж у цьому й полягає принада праці автора, коли можеш власноруч зробити когось щасливим, нехай навіть у вигаданому світі, що існує тільки на папері!
- Персонажі твоїх оповідань – хто вони?
Мої герої – звичайні люди, які просто живуть: закохуються чи розлучаються, готують сніданок чи збирають дітей до школи, роблять коханим сюрпризи чи приймають якісь кардинально важливі для себе рішення. Це чоловіки і жінки різного віку, яких, в принципі, можна щодня зустріти поруч: на вулиці, в крамниці чи у транспорті. Але скажу відразу, що марно проводити якісь паралелі із реальними долями чи життєвими моментами. Мої літературні герої – особи вигадані, і не потрібно шукати в них чиїсь риси або реальні сюжети з життя.
Хоча загалом, щодо мене особисто, то люди, які мене добре знають і прочитали мою книжку, одноголосно заявляють, що в цих історіях я «вся» – із моїм, можливо, дещо наївним прагненням щастя, справедливості, людськості, доброти, перемоги добра над злом, а кохання – над усіма життєвими негараздами. Зізнаюся також, що в одній з історій – «Один зимовий день, дві жінки два життя» – в героїні, яка, сидячи за комп’ютером і чекаючи від Леді Музи натхнення до обов’язкового матеріалу, а не того, який би хотілося їй в даний момент написати, дехто помічає мої риси…
- То відповідь на запитання, що було б «Якби не він, якби не вона», ти даєш?
Давати комусь поради, як і пропонувати рецепти та шляхи вирішення різних життєвих проблем, – справа складна й, в принципі, невдячна. Я розповідаю, як герої історій чинять в тій чи іншій ситуації, а от брати з них приклад чи ні, користатися їхніми висновками із певних моментів чи приходити до власних рішень – це вже справа кожного. Коли я працювала з радіопрограмою «Чого хоче жінка», мене частенько запитували: «Так ти вже знаєш, чого ж та жінка хоче?». І я з впевненістю і переконаністю завжди давала одну відповідь: «Звичайно, кохання», маючи на увазі всю багатогранність цього почуття і різноманіття його проявів у житті. Це ж саме можна сказати і в контексті моєї збірки.
Чи плануєш продовжувати таку письменницьку працю, окрім вже звичної тепер для тебе журналістики?
Звичайно, такі речі «затягують». І хочеться писати далі, – і короткі історії, і навіть романи. До речі, саме роман я вже наразі й дописую. Щоправда, катастрофічно не вистачає часу, адже, робота журналіста, як і в героїні історії, про яку я згадувала вище, вимагає терміново написаних, обов’язкових для здачі матеріалів, тому те, що робиться «для себе» завжди «автоматично» відкладається кудись у шухляду, відсувається перед пріоритетними завданнями «треба», однак зі святою впевненістю, що завтра «для себе» обов’язково часу буде більше.
- Вихід з друку дебютної книги – подія, безумовно, не буденна. Що відчуваєш зараз?
Я щаслива і навіть горда з того, що нарешті все вдалося й здійснилося. Хоча бачачи на полиці в книгарні свою книгу, відчуваю сум’яття і навіть якусь ніяковість, що я – автор. Але дарувати свої книжки друзям дуже приємно, і мені страшенно подобається це робити, як і моїй шестирічній донечці. Вона з такою щирістю і гордістю вручає знайомим мої книжки, говорячи «Це моя мама написала», що всі сумніви «Писати далі-не писати», «Треба було це робити-не треба» відразу зникають і хочеться творити далі.
До речі, на цьогорічному форумі видавців, який саме цими днями проходитиме у Львові, тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» репрезентуватиме свої новинки. А серед них – і мою книжку «Якби не він, якби не вона». Сподіваюся, мені вдасться потрапити до Львова, щоб побачити на власні очі, як все там відбувається. І звичайно, дати свою першу автограф-сесію, – як написано у програмі роботи на форумі видавництва «Богдан». Жартую-жартую… Але друзям, які зі мною зібралися їхати Львова, автографи на форумі я вже пообіцяла.
Розмовляла Тетяна Долішна
