У звичайному провінційному містечку жила звичайна сім'я — чоловік, дружина, дитина. Чоловік займав хорошу посаду у міській раді, дружина доглядала дім. Дочка навчалась у середній школі. Раз у 3-4 роки — ремонт, щосуботи — генеральне прибирання, в неділю — поїздки на дачу, серед тижня — сварки пошепки, щоб не почули сусіди. На перший погляд — все, як у всіх, все, як завжди. Проте тільки на перший погляд.
Дитина доводилася дочкою тільки жінці, а чоловік був її вітчимом. Жінка, зустрівши його, була стомлена буденними проблемами, життєвими негараздами і відсутністю любові. Чоловік, поки не зустрів її, мав усе для повного щастя, крім людей, яким він міг би віддати свою нерозтрачену любов і ніжність.
Дві самотності зустрілись і стали щасливими. Майже. Адже залишалась дочка, яка уперто вірила в легенду про те, що справжній батько її дуже любив, розповідав казки, коли вона була ще в утробі матері, а коли вона народилась, батько трагічно загинув. Дівчинка ревнувала матір, часто згадувала невідомого батька і захищала свої інтереси. Мати то заспокоювала дитину, то влаштовувала їй скандали. Вітчим завжди відчував себе винуватим і виправдовував обох.
... Їй було 12 років, коли вітчим вперше зайшов у їхній дім. Мати сказала, що у них буде гість, і ні словом не обмовилась про те, що той гість для неї дуже важливий, що вона його чекала все життя, що сьогодні, можливо, найщасливіша мить у її житті. Та дочка зрозуміла усе без слів— у материних очах дивним блиском сяяла радість. І ця радість належала чужій людині. Дівчинка зненавиділа його у першу ж хвилину.
Він прийшов з букетом квітів для матері і плюшевою іграшкою для неї. "Немов би для маленької", — подумала вона і навіть не глянула на подарунок, який він вибрав, просто тицьнувши пальцем, геть замучившись тригодинними пошуками подарунка. Мати розгублено бігала навколо гостя, він же ніяково озирався по сторонах і не знав куди подіти свої, як йому здавалось, завеликі руки. Дочка витримала лише декілька хвилин, а потім, помітивши їхні закохані і, що дивно для їхнього віку, сором'язливі погляди, різко встала, взяла свою тарілку і кинулась її мити.
Вона мила тарілку так, немовби у світі не було важливішої справи. Гість поривався встати, мати стримувала його за руку і дивилась на доньку з сумом. Тарілка була одна і мити її безкінечно було неможливо. Тоді вона взялась перемивати чистий посуд, вклавши в це заняття всю свою лють, навіть не помітила, як пішов гість.
Отямилася, коли мати з криком і слізьми перебила увесь вимитий з таким старанням посуд. А потім жінка, зробивши, можливо, найжорстокішу помилку в своєму життя, розказала усю правду дочці про її біологічного батька— про те, що той живий, здоровий і абсолютно не заклопотаний долею своєї дитини, про існування якої він не бажав і не бажає чути...
Батьком вітчима вона, звісно, називати не стала. Інколи могла взагалі закинути щось на зразок: "Ви всього лиш материн коханець, так що не втручайтеся в моє особисте життя..." А вітчим і не намагався вмішуватись, він взагалі зробив свою присутність в домі майже непомітною: старався не показуватись падчерці на очі, розмовляти впівголоса, пересуватись по квартирі швидко і навшпиньки. Інколи про його присутність свідчив лише доверху набитий продуктами холодильник і сучасний ремонт. Мати, безрезультатно перепробувавши всі можливі методи налагодити зв'язок між двома найдорожчими їй людьми і бігаючи від коханого до дочки, врешті-решт обезсиліла і пустила все на самотік.
Минуло багато років, поки дочка виросла і одягнула білосніжне плаття нареченої. Того дня вона з майбутнім чоловіком стояла посеред зали, щаслива і радісна, під теплими поглядами друзів та родичів. Молодята просили благословення у батьків: "Благословіть, мамо!" — до майбутньої свекрухи, "Благословіть тату!" — до свекра. "Благословіть, мамо!" — на цей раз до їїматері...
Вони вже попрямували до дверей, коли наречена зустрілася поглядом з вітчимом — стільки ніжності і любові, справжньої батьківської любові, світилося у його очах, що їй аж перехопило подих.І пригадалося усе: і як вітчим дарував їй найпотрібніші і найсучасніші речі, перед тим вимучивши і подруг, і однокласниць, взнаючи її вподобання і потреби. І як він, побачивши у щоденнику скаргу від директора за розбите нею вікно, швидко, щоб, бува, часом не дізналась мати, прийшов до школи і навіть сам засклив раму, порізавши собі при цьому руки, і як захищав її перед матір’ю, виправдовуючи її поведінку дитячою ревністю. І як одним із перших прибіг в університет, щоб глянути на списки вступивших абітурієнтів, чи є там її прізвище. І як нахвалював матері і родичам її молодого чоловіка, якого вперше знайомство старомодні рідні "забракували" через сережку у вусі. І як вітчим у свої 52 роки почепив собі у вухо таку саму сережку для більшої переконливості, щоб показати, що від цієї прикраси характер не залежить, виглядаючи при цьому безглуздіше не придумаєш. І як... Ще багато-багато приємних спогадів...
Наречена розвернулася і під здивованими поглядами гостей підійшла до вітчима і, не боячись забруднити чи пом'яти весільну сукню, опустилась перед ним на коліна. "Благословіть, тату... І пробачте..." — заридала, цілуючи його руки...
Весілля святкують для веселощів, а не для сліз. Проте часто наречені і їхні матері (чоловікам це не личить) витирають непрохані сльози. Інколи може сплакнути хтось із родичів, але щоб усі гості... Це весілля було винятком — дуже щасливим винятком.
Світлана Богуцька
Худобиськи які