Нове на сайті:
Політик з Тернополя вихваляє Президента за "безпрецендентні темпи" зміцнення обороноздатності країни саме завдяки Гаранту На Тернопільщині тільки за втручання прокуратури поліція починає виконувати свої функції На які наділи мають право захисники вітчизни і як землю отримати? Підозрюваного у шахрайстві на суму понад 100 мільйонів доларів тернополянина суд відпустив навіть без застави Кому потрібен безлад і хаос в Тернополі У Тернополі триває Всеукраїнський тиждень фінансової грамотності та безпеки Міська влада зробила так, як хотіла громада і повернула стару вартість проїзду на транспорт. Але чи довго він їздитиме? На Тернопільщині директор завдав збитків власному підприємству на десятки мільйонів гривень "Нова поліція" визнала: значну частину злочинів викривають з допомогою ЗМІ Нардеп Садового з Тернополя прикупив землю в сина скандального депутата зі "Свободи" З "допомогою" відомого оператора троє тернополян хотіли збагатитися З «Картою тернополянина» проїзд у громадському транспорті Тернополя буде коштувати 5 грн, - всі подробиці В Тернополі відбудеться унікальна освітня подія На Тернопільщині підозрюваних у шахрайстві у великих розмірах триматимуть під вартою ЖК «Проспект Науки 58» у Києві будує компанія Креатор-Буд

«2% людей – думають, 3 % - думають, що думають. А 95% людей радше помруть, ані ж почнуть думати...»

  Підібрати заголовок-означення до розмови з ним надзвичайно важко. Не через те, що бракує слів, а навпаки – їх забагато. Бо з його іменем і долею, котру він вважає сумарною від кількох чинників – волі, наполегливості та невпинного руху вперед, ототожнюється декілька вагомих постулатів, виокремлених радше у фразеологізми...Його «зробило» його ім`я

  Віктор Сорока – тележурналіст, ведучий, шеф-редактор програми «Факти» телеканалу ICTV, один з провідних вітчизняних журналістів. І мало хто знає, що то – наш земляк. А між тим, він народився і 16 літ прожив у с. Залісся, точніше, на хуторі Млинки, біля відомої у краї печери.

   «Там пройшло моє дитинство. Там неймовірна краса, як зацвітуть акацієві береги, пахне так, аж голова паморочиться», – довірливо зізнавався п. Віктор в часі гостин до редакції наприкінці квітня ц. р. А «відкрила» його для нас і відтепер для читачів районки наша колега-журналістка, котра торік влилася до редакційного колективу, Тетяна Лякуш, котра і мешкає у Чорткові на одному сходовому майданчику з батьками Віктора, і щиро приятелює з ними. На рідній вітцівщині, у Чорткові, де живуть мати та вітчим, він, виявляється, буває дуже рідко, як правило, на Різдво та Великдень, та й то не завжди. Насамперед через надзвичайну зайнятість, а радше мовити, працелюбність. Журналістику, новинарство (бо його профіль – власне інформаційний жанр) вважає за хобі, резюмуючи жартома, що кому ж це робити, як не людині з прізвищем Сорока? А ім`я Віктор повсякчас стимулює до невпинного руху вперед і вагомих перемог, у тім числі й над собою. Через те, мовляв, і досяг усіх своїх набутків.

Нині з усміхом і мало прихованою ностальгією (чомусь вона завжди, як не ховай, а просвічує в очах людей публічних, столичних по приїзді до нашої глибинки) пригадує, як ще у 2-му (!) класі тодішній директор школи Петро Ілліч прорік йому журналістську будучність після написання твору на злобу дня. Та омріяними й бажаними для Віктора зоставалися аж три професії: журналіст, актор або вчитель. Бо, каже, йому пощастило на шкільних вчителів, через це й любив різні предмети. Та ще й домашній незреалізований вчитель – бабуся, котра ростила його разом з мамою. Вона навчила маленького Вітю читати у 6 років. Перша його прочитана книжка – Франковий «Лис Микита». Після Залісянської була Чортківська школа-інтернат, куди втрапив через те, що іноземної французької (як у Заліссі) з міських шкіл навчали тільки там. І знову йому традиційно пощастило: 1990-1992 роки були часом, коли дисципліна, повага до освіти та вчительської праці у суспільстві помітно падали. А у школі-інтернаті, за словами Віктора, зберігався радянський осередок у хорошому розумінні слова. З вдячністю згадує й директора Степана Петровича Дем`янчука, і найнароднішу з усіх вчителів Віру Володимирівну Дубину з її твердженням «Я з тебе не злізу, бо хочу, щоб з тебе були люди!». Так і сталося. Ті роки дуже дисциплінували його, навчили вміти стояти за себе.

Після школи, котру закінчив зі срібною медаллю, пробував вступати до Франкового вузу – Львівського національного університету ім. І.Франка, на істфак. Провалився. Було тяжко – враз обламалися крила. Та вирішив покарати сам себе – пішов до колгоспу, на тік, до будівельної бригади. Біль поступово вщух, і вже з новими силами хлопець наступного року вступив до Тернопільського педуніверститету на філологію. Нині він любить повторювати постулат: «Шляхи Господні незвідані», бо упевнений, що вийшло навіть краще: у Львові, може, загубився б, а тут... На третьому курсі стажувався в обласній телерадіокомпанії і першою пробою пера став матеріал про Чортків, зокрема, репортаж із цукрового заводу, а також про Чортківську районку. Відтак втрапив на Тернопільське телебачення, де першою редакторкою була Ольга Анатоліївна Чорномаз і де, власне, зреалізувалася одразу у трьох іпостасях давня мрія – вчительство (фах в університеті), журналістика (робота на ТТБ) та акторство (авторська програма «Мистецька кав`ярня» і спілкування з корифеями театру та сцени Володимиром Ячмінським, Мирославом Коцюлимом, Анатолієм Горчинським). Телебачення захопило цілковито – буквально за рік вже вів новини, потім був керівником інформаційної служби, відтак – заступником, виконуючим обов`язки головного редактора. І ...йому у цих рамках стало затісно, бо вважає, що журналістська робота – синусоїдна і неодмінно передбачає рух. Нехай навіть і злети-падіння, проте важливо й після падіння піднятися та піти далі.

 Щемна залюбленість у вітцівщину і людей

Він неодноразово привозив на свою малу батьківщину столичних колег, аби відзняти телесюжети чи просто відпочити душею. І вони достоту насолоджувалися особливим шармом Надзбучанського краю: «О, та у вас тут просто Італія!». Оцей дерев`яний ринок, а костел, а краєвид з Вигнанського пагорба... Якось привіз до бабусі в Млинки аж 18 парламентських кореспондентів з різних каналів. Бабуся наварила борщу, наліпила вареників. Побували журналісти в печері, напилися досхочу чистого повітря у млинківській місцині. А серіал про народні традиції, відзнятий журналістами ICTV, став направду неповторним: знову ж таки бабусина хата-мазанка з глиняною долівкою і все аж пахне історією та реальним селом. Не було відтоді такого справжнього (а не постановочного) сюжету на каналі.

– Моя покійна бабуся Сорочиха (так всі називали її на Млинках, померла у 85) – то ціла епоха, – гріє душу рідними споминами наш редакційний гість. – Вона була ще й незреалізований журналіст. Родом з Лемківщини, мала важке життя, рано овдовівши з трьома малими дітьми на руках. Увесь вік тяжко працювала, та була із справжніх українців, казала: «Нехай я буду їсти черствий хліб, але хочу жити в Україні!». Пам`ятала Польщу, боротьбу за Україну, часи УПА, голод 1946-го. Та, попри все, залишалася великою оптимісткою, завжди співала, знала сотні пісень. В часи студенства була у мене фольклорна практика, куди їхати? Приїхав до бабусі і вона наспівала мені 200 (!) пісень! Такої практики за всю історію вузу не було. Неймовірно любила свій край, де віддано прижилася після переселення і, надзвичайно гостинна, немов нештатний гід, оповідала приїжджим туристам про печеру, хутір, село...

Мабуть, через те він і любить, і вміє працювати з людьми, як кажуть, на відстані душі. Не лише із трьома десятками підлеглих на каналі, а й респондентами та тими, хто по інший бік телеекрану. Щиро й відверто. Пригадує:

– Найважче було кілька років тому, коли мене відрядили до Павлограда, де сталася шахтарська трагедія. Уявіть собі: у людей страшна біда, невимовне горе – загинули сини, батьки, годувальники сімей, а тут я пруся з мікрофоном та запитаннями. Розумів, що, якщо ці люди поб‘ють мене, то матимуть рацію, і я на них аніскілечки не ображуся.
Пам’ятаю похорон… Тисячі заплаканих людей, величезний цвинтар, десятки телекамер і …ненависть, змішана з горем. Ну що ти вдієш? Я дочекався закінчення усього й побачив, що одна сім‘я затрималася біля свіжої могили.
Операторові порадив стояти на віддалі, а сам пішов… Йшов як на моральну Голгофу, бо знав, що мушу поспілкуватися з тими людьми, мушу зняти те, чого не зняли інші. І почув історію жінки, яка втратила на шахті спочатку чоловіка, потім старшого сина… А того дня вона ховала молодшого… Сльози й нині навертаються на очі, коли те все згадую… Назавжди врізалася в пам‘ять і подорож на Полтавщину. В одному з сіл живуть 90-літні бабусі, які співали у величезному та відомому на весь Радянський Союз хорі. Колись їм аплодували в Кремлівському палаці з‘їздів. Тепер старенькі артистки живуть споминами про молодість. І ось ми зібрали їх з десяток, і вони заспівали так, що аж мурашки по тілу... Радісні, оптимістичні, світлі й чисті ті вицвілі очі бабусь... Якось вирішив зробити сюжет про Благовіщення. Телефоную до Володимирського собору, щоб отримати дозвіл. Відрекомендовуюся ввічливо, розповідаю, чому турбую. Мені привітно відповідають, що приїхати можна. Я допитуюся, з ким маю честь розмовляти, але у відповідь – мовчанка. Думаю, сидить якийсь там сторож, а завтра мене до храму ніхто не впустить. Тому й кажу: «Я ж вам відрекомендувався, то скажіть, будьте ласкаві, хто ви: сторож чи ключник?». Пауза. Далі відповідь: «Патріарх!» Я ледь не впав зі стільця. А наступного дня Патріарх прийняв мене привітно і навіть словом не обмовився про ту розмову.

 Якщо очі не горять, не врятують дипломи

Ще один постулат від Віктора Сороки: «Журналіст – це той, хто вміє побачити, що не побачив інший». І в цьому ракурсі він неприховано заздрить нам, журналістам з глибинки, котрі снуються поміж містечкових проблем. Містечкових, зазначає п. Віктор, в хорошому розумінні слова. Бо тут живеш життям конкретної людини чи конкретної вулиці. І це, вважає він, дуже добре, бо для журналіста насамперед важливі деталі. Все інше – просто інформаційна стрічка. Надто важливі для професійного росту такі початкові стандарти, адже провінційна журналістика вчить багато працювати, долати будь-які шаблони, бути відповідальним. І хоч у мінусі – проблема пієтету перед місцевою владою, все ж, скажімо, районна газета виграє перед посестрами вищого пошибу безпосереднім діалогом чи полілогом зі своїм читачем, довірливою бесідою з ним. Адже недарма мовлено, що половина вирішеної проблеми – це проговорена проблема. Маємо бути трішки й психологами, і це теж – наше реноме. Так само, як і чуттєве розуміння істинного смислу свободи слова, котре передбачає не тільки право сказати усе, що хочеш, а й право не образити когось, не зробити боляче чи зламати чиюсь долю.

Він абсолютно резонно вважає, що журналістика – то стиль, спосіб життя. І – стан душі, коли горять очі. В час, коли так множинно мас-медіа, перемагає не тільки той, хто віднайшов і подав новину швидше, якісніше чи цікавіше, перемагає насамперед особистісніший поворот. Бо то – на найтоншій, надзвичайно чутливій грані людських взаємин...

На каналі ICTV Віктор Сорока майже 11 років. Ще до прощання з Тернополем була школа новин «Інтерньюз-Україна» у Києві. А його столична телекар’єра розпочалася з посади заступника головного редактора маловідомого «Народного телебачення України». За півроку п. Сорока став її віце-президентом. Але згодом проміняв «високу» посаду на мікрофон репортера у «Новинах звідусіль», які телеканал «Гравіс» готував для ICTV. Відтоді робота нерозривно пов’язана з найстарішим комерційним каналом України. Після «Новин звідусіль» Віктор остаточно перебрався на ICTV і став парламентським кореспондентом «Фабрики новин», від 1999 року, упродовж наступних 12-ти літ. Потім на каналі відкрили «Факти тижня» з Оксаною Соколовою, «Аналітичні підсумки тижня» і він почав працювати п`ять днів на новини, 6-7 – на аналітику.

– Так пішло, – ділиться скупо, – що став «Кращим репортером України 2007» за версією «Телетріумфу», а роком пізніше – «Заслуженим журналістом України». А потім одразу запропонували працювати ведучим. Тепер я –  заступник головного редактора інформаційної служби і водночас випусковий редактор новин. Цьогоріч захотілося ще на старості літ повчитися – вступив до аспірантури Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, власне на журналістику. Вчитися там три з половиною роки, а потім маєш право викладати. А це мені надзвичайно подобається – спілкуватися зі студентами. Тема наукової роботи дуже цікава – «Українські новини в контексті європейських стандартів журналістики». Неупередженість, об`єктивність – насправді поняття дуже особистісні.

Ще з одним твердженням нашого столичного колеги-журналіста, попри все, варто цілковито погодитися: на першому місці в людському сприйнятті та оцінюванні навколишнього світу нині перебувають засоби масової інформації та церква. До цих витоків тягнуться всі. Скажімо, ЗМІ критикують, часто не вірять, проте в будь-якому випадку шукають інформацію. І то – не просто реноме журналістської братії, а й певний кредит довіри, який треба відпрацьовувати. Професійно. Віддано. Відповідально і навіть виснажливо. Вимогливо до себе. Одне слово, по-«сороківськи».

Анна Блаженко, «Золота Пектораль»

 

Погода, Новости, загрузка...

Останні публікації

Нас відвідали

Карта сайту

Ukr.Net

Авто базар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і Світу в режимі реального часу. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.

Яндекс.Метрика