Неділя, 24 лютого 2013, 11:34
Отця Миколу Суса наші краяни знають як багатолітнього автора «Вічних істин» - тематичної рубрики у газеті «Вільне життя плюс». Його дописи на теми духовності і моралі є глибокими за своїм змістом і суттю, вони завжди викликають жвавий інтерес читачів газети. Кожна тема, якій присвячена та чи інша стаття о. Миколи – це особливий погляд на одвічні цінності, своє бачення вирішення тих чи інших проблем.
Але якось я дізналась про ще одне улюблене заняття отця Миколи Суса – вишивання. І вирішила, що не тільки мені, але і вам, шановні читачі, буде цікаво дізнатися більше про цю людину, про її шлях до Бога, роботу і захоплення. До того ж, я не пригадую, щоб колись доводилось чути про священика, який уміє вишивати. Це вже була інтрига, тому з великою цікавістю вирушила в гості до отця Миколи у мальовниче село Дзвинячку, що у Борщівському районі.
Лист через 60 років
На ниві служіння Богові о. Микола Сус уже 40 років. Із них – 34 є настоятелем Свято троїцької церкви у Дзвинячці. А малою батьківщиною мого співрозмовника є село Тростянець, що на Бережанщині. Він народився у сім`ї, де ще крім нього було троє сестер. Рано втратив батька, який трагічно загинув у 39 років. Мати як могла ставила дітей на ноги. Важко було, але діти змалку навчилися допомоги і у всьому підтримувати матір. Так і жили. Хлопець дуже добре вчився у школі, багато читав. Саме тоді до їхнього села з району прислали молоду вчительку, вона щойно закінчила педучилище. І ось їй дали перший клас у якому вчився і о. Микола. Пройшли роки, аж раптом, перед Різвяними святами до о. Миколи Суса прийшов лист. Розкривши його, він очам своїм не повірив. Писала його колишня перша вчителька, 82-річна Ганна Василівна Парубоча. Написала вона зворушливі рядки, що добре пам`ятає свого старанного учня, пишається ним і запитує, як у нього справи. А виявляється, відшукала його жінка через публікації у «Вільному житті». Така ось зустріч через 60 років через лист. Зворушливо до сліз!
Мама, пригадує отець Микола, дуже хотіла, аби він став священиком. І це у ті атеїстичні часи! Той шлях до Бога був дуже тернистим і важким, та не дивлячись на жодні перешкоди її син таки став священиком. Але до того була ще праця на шахті у Донецьку, служба в армії на Тихоокеанському флоті, навчання в Івано-Франківському сільськогосподарському технікумі. Після закінчення навчання у технікумі молодого спеціаліста-агронома скерували на роботу заступником голови колгоспу у село Поплави. Але та робота була не до душі вчорашньому випускникові. Це він зрозумів на другий день праці, одразу ж і розрахувався. Натомість готувався вступати до Одеської духовної семінарії. Рознюхавши це, тодішні компартійні очільники почали чинити різні перешкоди хлопцеві.
«Покарання» Комунарівкою
Комунарівка- так у радянські часи перейменували село Дзвинячку на Борщівщині. Але тоді про це село хлопець ще й навіть не чув. Чи міг тоді хоч подумати, що саме тут проминуть його найкращі роки на душпастирській ниві?
А поки що гоніння від влади доводилось відчувати сповна, атеїсти робили усе можливе, аби не допустити вступу хлопця до семінарії. У військкоматі постійно брали на перепідготовку. О.Микола розповідає, що вдався тоді до відчайдушного кроку – написав скаргу самому міністру оборони. Твердо стояв на своєму, бо вважав, що хоча й вступає до духовного вишу, проте він є державним, отож яке право мають йому перешкоджати? Хлопцеві дали спокій і він у 1975 році він таки закінчив навчання.
Незабаром і першу парафію отримав – у великому селі Токах, Підволочиського району, куди входило ще 11 навколишніх сіл. Тут відслужив п`ять років. Кадебісти не давали спокою. Якось один з них сказав молодому священику: «Довго ти тут працювати не будеш, будем ганяти тебе по цілій області». Знав що казав. Бо, зрештою, так воно і вийшло.
О.Миколу Суса було скеровано стараннями кадебістів у невідоме йому досі село Комунарівку(нині – Дзвинячку). На цій парафії чомусь жоден священик не міг прижитися, щодва роки сюди присилали нових. Відмовився. Хотів служити на рідній Бережанщині чи Підгаєччині, поближче до дому. З таким проханням і поїхав у Львів до митрополита. Той дав йому парафію у Підгайцях.
- Але і тут мої «доброзичливці» не спали, - каже о. Микола. – 7 грудня я відправив першу службу, а вже 19 мені заборонили взагалі проводити Богослужіння. Наполягали їхати до Дзвинячки. То був січень 1980 року. Сніжна зима була, засипало усе довкола. У тутешньої доярки помер батько і нікому було його похоронити. Тиждень небіжчик пролежав, бо не було кому здійснити обряд поховання. То доярки вчинили бунт – на роботу не вийшли і вимагали від очільників району прислати священнослужителя. Як я не хотів їхати сюди, але таки прийняв цю пропозицію. А ще й уповноважений у справах релігії сказав мені тоді, як не піду у Комунарівку, то парафії не отримаю більш ніде. І ось я тут уже 34 роки.
«Коли вишиваю, то ніби розмовляю з Богом»
Тут, у цьому глибокому куточку Поділля і люди, і звичаї були іншими. Навіть одяг жінок вразив молодого пароха: чорні вишиті сорочки, і такі ж чорні хустки, якими обмотували і шию, і обличчя. Не дивлячись на «пророцтва» партократів, він таки прижився у селі. Люди одразу полюбили священика за його ревне служіння Богові, за простоту і людяність, за чуйність. «Люби ближнього свого як себе самого» - це гасло усього його життя. Як душпастир обслуговує ще села Урожайне і Вільховець.
Сьогодні о. Микола уже не пригадує, коли до нього прийшло бажання вишивати. Якось просто узяв до рук голку з ниткою і спробував вишити перший узор. Вийшло, та ще й непогано.
- Ніхто мене не вчив вишивати, досі я навіть не мав уявлення як це робиться, але взявся – і зробив, - ділиться мій співрозмовник. – Першу роботу – «Тайна вечеря», вишив у 1984 році. Півроку малював ескіз на полотні, півроку вишивав. Тут так заведено, що жінки вишивають півхрестиком, а я – повним хрестиком, як у нас на Бережанщині.
О. Микола дістає із шафи свої вишиті роботи. Ось і «Тайна вечеря» розмірами півтора на два з половиною метри, а ось – Зарваницька Матір Божа. Витвором вишиваного мистецтва можна назвати і плащаницю, над якою отець теж довго працював і яка на Великдень прикрашає Гріб Господній у церкві. А от демонструє свою ще недовершену «Хресну дорогу». Уже вишито 12 стацій, ще залишилось три. Тоді одягне їх у рамки і віднесе до церкви. Беру до рук ці роботи і дивуюся, як акуратно чоловіча рука вишивала кожен хрестик, усе настільки красиво, що не відрізниш – де лицьова, а де – зворотня сторона. Різниця лише у барвах.
- Коли вишиваю, то ніби розмовляю з Богом, - продовжує о. Микола Сус. – Після двох перенесених інфарктів ця робота приносить мені спокій, відпочинок від повсякденних турбот. Люблю вишивати ночами, коли ніхто і ніщо не заважає. А ще ночами пишу проповіді для Богослужінь.
О. Микола відкриває дверцята шафи, де акуратно складені стопки з учнівських зошитів. У них – власноруч, акуратним почерком написані проповіді на різні теми. Щоразу – інші, присвячені тій чи іншій темі. Двох однакових немає. Зауважую, що їх дуже багато, на що мій співрозмовник відповідає: «Ото скільки років я тут, стільки й зошитів, а в них – проповіді до щорічних церковних свят, тож є їх близько тисячі».
Свої статті до газет о. Микола Сус ретельно готує. Буває, щось побачене чи пережите зачепить за живе, ото й береться за написання чергового допису. Усе про що пише – йде від його чистого серця, від чистоти думок, від життєвої мудрості. Тому його наука так потрібна нам усім, а його життя може слугувати прикладом для кожного з нас.
Ірина Мадзій.
Худобиськи які