Самі німці не хочуть шукати поховання своїх солдат на Тернопільщині

Середа, 06 березня 2013, 09:33

Кажуть, що у війни не чоловіче і не жіноче обличчя, у неї - обличчя смерті. І це правда. Підступна і жорстока смерть забрала у минулому столітті мільйони людських життів. Ареною боїв Першої і Другої світових війн стала Україна, в результаті чого на нашій материзні залишилась ще й досі з тих часів безмірна кількість безіменних могил, місць останнього притулку тлінних останків безвісних воїнів, молодих солдатиків, котрих і через десятки років вичікують із далеких фронтових доріг вже діти, внуки, правнуки...

Аксіома суспільного буття така: політики розв'язують війни, а розплачуються за неї своїм життям зовсім не­винні люди. Добре, коли держава, як, наприклад, Німеччина, й через десятки років шукає місця похова­ння своїх співвітчизників, аби перезахоронити їх тлінні останки по-християнськи - зі всіма військовими і релі­гійними почестями.

У м. Касселі цієї держави створена народна спілка по догляду за військовими по­хованнями, її представницт­во відкрито і в Україні у м. Києві. Німецьке представ­ництво в Україні поділяєть­ся на 4 групи: «Захід», «Центр», «Південь» і «Схід». Перша з перелічених груп чисельні­стю троє осіб-львів'ян, пра­цівників приватного підп­риємства «Гарант», яке зай­мається перепохованням німецьких солдатів, пов­ністю фінансується Німе­ччиною і опікується чи обс­луговує сім областей Захі­дної України. У селі Потелич Жовківського району Львівсь­кої області знаходиться Війсь­ковий німецький збірний цви­нтар, розрахований на 50 тис. місць-поховань, куди звозять­ся останки воїнів із різних куточків перечислених облас­тей. А взагалі-то на території України на сьогодні вже від­крито кілька таких кладовищ і знайдено більше 800 тис. загиблих.

Група «Захід» п’ять років тому працювала на території Чортківського району. У с. Ягільниця на церковному подвір'ї пошуковці відкопали 58 останків вояків німецької армії. Ос­танки кожного із солдат аку­ратно було складено в целофа­нові мішки, на яких зробле­но відповідні написи - вка­зано ріст, вік і т.д. та прис­воєно умовний номер. Кож­ний солдат носив при собі спеціальний жетон із номе­рними знаками. Згідно з цим номером і можна визначити, чиї останки віднайшли пошуковці, бо сам жетон ок­руглої форми ділився нав­піл - одна половинка вкла­далася безпосередньо у могилу солдата, друга відп­равлялася в архів. Правда, з плином десятиліть ці же­тони зазнали в окремих мо­гилах значних пошкоджень, в інших - узагалі відсутні. А ще у місцях захоронення німецьких солдатів нерідко знаходять пошуковці він­чальні персні, які потім по­вертають рідним загиблих.

А перед тим, про це добре пам'ятають жителі Ягільниці, до них в село приїжджав, у пошуках моги­ли свого брата, громадянин Німеччини. Він все життя шукав місце братового за­хоронення, орієнтиром йо­му служила військова карта, привезена з Німеччини. На місце, де мали б лежати ос­танки рідного брата, чоловік закопав невеликий дере­в'яний хрест і, як виявилось згодом, помилився всього на 10 сантиметрів. Якось аж моторошно стає: провідав­ши братову могилу, цей чо­ловік помер у Заліщиках, де гостював у когось із місцевих жителів.

У результаті пошукових робіт групою «Захід» було знайдено 6 останків німецьких воїнів у Ридодубах і одне поховання в Долині.

В ті дні львівські пошуковці працювали і у моїх рідних Полівцях. Працюючи кореспондентом районки, я мав можливість спровадити їх у своє село, де я народився, зростав. В Полівцях, там, де сьогодні травою встелене шкільне подвір'я, у 1944-му був німецький військовий цвин­тар, на якому хоронили за­гиблих воїнів.

Сюди також звозили нім­ців, що полягли й у сусідніх селах: Джурині, Палашівці, Базарі... Радянські танки стерли з лиця землі напри­кінці війни горбики цих мо­гил, але люди у селі добре пам'ятають про існування цього кладовища. А ще ста­рожили саме можуть вказати й інші місця поховання німецьких солдатів. Час був тяжким і непевним, мертві тіла доводилось, хоронити будь-де: в саду, на городі, під вікнами людських помешкань. Але святий обов'язок кожного християнина - віднайти рештки полеглих і перезахоронити на спеціа­льно відведених для цього місцях-кладовищах, а не то­птати землю, у якій знай­шли вічний спочинок заги­блі, незважаючи на національну приналежність.

Хочу відмітити сприян­ня у роботі пошуковцям з боку директора ПАП «Полівецьке» Мирослава Чира, інших жителів села. Мирос­лав Іванович, аби пришвид­шити пошуки останків поле­глих солдатів, прислав їм на поміч потрібну техніку. Але місце захоронення німецьких солдат львівськими пошуковцями так і не було знайдене, бо з бігом років і дорога змістилася в бік, і поруч «загубленого» (сподіваюсь, що не втраченого!) кладовища виросла після війни нова школа. А пошуковці витрачати зайвий час не захотіли, пославшись на строгу інструкцію німецької сторони – шукати місця захоронення німецьких солдатів в окремому населеному пункті не більше одного дня. Так це чи не так, - сказати важко, бо я тієї інструкції не читав, а послуговуюсь відповіддю працівників «Граніту». З 2003 року, за їх словами, ними знай­дено вже більше 9,5 тис. тлінних останків німецьких воїнів. Але я вважаю, що ставити крап­ку саме у полівецькій історії ще за рано.

Та й коли пошуковці від’їхали, до редакції почали звертатися люди, вказуючи на окремі захоронення то в одному населеному пункті району, то в іншому.

Так, справді, Німеччина шукає місця поховання своїх співвітчизників, аби перезахоронити їх тлінні останки по-християнськи, але у мене складається враження, що вже на фінішній прямій їй не вистарчає духу. Пригадую, десь років з десять тому, я перейнявся ідеєю віднайти вже згадуваний німецький військовий цвинтар, а ще обов’язково на місці старого німецького кладовища, де покояться тлінні останки німецьких колоністів, знищеного в повоєнний період під час будівництва молочно-тваринного комплексу у Полівцях сільськими та заїжджими гульвісами, висипати символічну могилу. Про що йдеться? За кількістю населення німці були четвертою національною меншиною на українських землях. Найчисельніша німецька община півтора століття (до 1940 р.) проживала у с. Полівці. Вони мали тут свою школу, церкву (кірху), цвинтар. Сьогодні усіх цих будівель немає, лише вціліла одинока німецька хата, що свідчить про хазяйновитих німців і їх любов до надійного, добротного будівництва. Звертався я із своєю ініціативою у німецьке посольство, розмовляв з головою німецького товариства, але всі вони відбувались мовчанням. Не знаю, може я спілкувався з німцями, які далекі від таких чеснот. Та до цієї проблеми я хотів би повернутися ще раз.

Але хто б там що говорив, а в цивілізованому світі дбають про поховання своїх співвіт­чизників у чужих країнах, для цього залучаються від­повідні кошти, складаються і пропагуються спеціальні програми з питань розвитку підростаючого покоління і шанобливого ставлення до могил предків. А ми у себе вдома вже роками шукаємо на Ягільницькому полі віч­ного спочинку 52-ох в'язнів Чортківської тюрми, розст­ріляних німцями 1942 році, і досі не можемо знайти. І чи знайдемо коли-небудь?

Володимир Погорецький, "Золота пектораль"

На фото: зруйноване старе кладовище німців-колоністів в Полівцях