Четвер, 14 березня 2013, 16:26
Заступник прокурора Чортківського району Богдан Дем’янюк з кагорти "афганських" одчайдухів
Двадцять чотири роки відділяють нас від страшних подій афганської війни, яка для її учасників стала школою витривалості, мужності і гарту.
Мій бойовий побратим, заступник прокурора Чортківського району Богдан Дем’янюк належить до тих людей, з якими, щойно познайомившись і поспілкувавшись, раптом ловиш себе на думці, ніби знав їх усе життя. Він – чоловік міцної статури, сильної волі, розвинутим почуттям справедливості і обов’язку. Ненав’язливо веде за собою у минуле, затягує у вир своєї неспокійної долі. Богдан Дем’янюк – один із кількох тисяч українських хлопців, які в різні періоди того чорного десятиліття побували на далекій чужій землі за Аму-Дар’єю, виконуючи свій військовий обов’язок.
Народився у с. Муроване Сокальського району на Львівщині в родині сільських трударів. Успішно закінчив школу і Львівський технікум промислової автоматики. Навесні 1984 року пішов до війська. Службу почав у Термезі, куди його і таких як він, молодих рекрутів перекинули з Хмельницького призовного пункту. Три місяці солдатської муштри в Термезі терпіти було несила: фізичні вправи, марш-кидки довжиною у 40 кілометрів, постійна спрага… Перше, що думалось – якнайскоріше відслужити, повернутися додому та впасти навколішки і спраглими устами припасти до криничного джерела і подякувати рідному колодязю за те, що береже в своєму лоні таку студенну і цілющу воду.
Служба в Афганістані протривала з 4 серпня 1984 року по 2 серпня 1986 року. Служив у Кандагарі, у славнозвісній 70-ій бригаді. Скупо і неохоче розповідає Богдан Дем’янюк – колишній десантник про Афганістан, про дні і ночі, які довелося там прожити. Всю свою службу він провів у бойових операціях.
На четвертому курсі навчання у Львівському технікумі, - згадує Богдан Іванович, - я прийшов у військомат і попросився на курси парашутистів. Дуже хотілося тоді екстриму, романтики. Там, у військоматі, почув слова майора, які врізалися в пам’ять глибоко: "Не спеши, с вещьмешком мы всегда успеем тебя выбросить”. А далі був Афган з усіма його тривогами і болями. На власні очі бачив юний десантник смерть бойових побратимів, їх передсмертні агонії, велику жагу до життя.
Хоч вже минуло чимало років після війни, але з пам’яті не зітреш назовсім бойові епізоди з армійського життя. Досі пропікають серце сумні очі афганської дівчинки, котра, як і всі діти у цій країні, нічого не бачили в своєму житті, окрім війни. Після одного з боїв,- згадує Богдан Дем’янюк, - ми зайшли у афганське помешкання, аби забрати тіла своїх загиблих товаришів. Діти зобачивши нас, зайшлись тривогою. Хтось із наших солдатів попросив дати напитись нам води. І, коли мені одинадцятирічна афганська дівчинка, простягнула горнятко з водою, я навідріз відмовився пити, бо в той час не відчував спраги, і не знав, що своєю відмовою скривджу дівча. За афганською традицією не можна відмовляти незаміжній дівчині, коли вона проявила турботу до гостя, пошанувала його своєю увагою. Скільки в тих очах я побачив смутку, що жаль аж досі бере.
Перед собою і зараз чітко бачу образ убитого хлопця з Прибалтики - він на моїх очах загинув. Шалена куля увіп’ялася чи пройшла крізь тіло солдата з колони, яку ми супроводжували. Він замість того, аби повісити бронежилет на бокове скло своєї автомашини, як робили інші, натягнув його на себе. Так раптово в муках скінчив хлопець життя. Ще там, стоячи над стікаючим кров’ю солдатом, мені подумалось: "Йойкнуло, закололо, мабуть, у цю мить десь серце матері у Прибалтиці, яка втратила сина".
Мабуть, там, в Афгані, і з’явилося велике почуття обов’язку та справедливості, що вплинуло у майбутньому на вибір професії – як зіницю ока охороняти людські життя.
Володимир Погорецький, "Золота пектораль"
