Відомий журналіст з Тернопільщини Володимир написав файно про колегу Ольгу

Понеділок, 01 квітня 2013, 20:48

Вчора, після десятирічної паузи, я мав можливість поспілкуватися з редакторкою сайту «Тернопільські позитивні новини» Ольгою Терещук, від якої отримав потужний заряд позитиву. Цією благістю хочу поділитись якраз сьогодні, в першоквітневий день, із читачами «Золотої Пекторалі» власними курйозними оповідками, які наприкінці минулого року були надруковані у книзі "КУРЙОЗІАДА (Це справді було зі мною. Письменницькі курйози, анекдоти, рецепти)". Видавництво "Ярославів Вал". Упорядник Михайло Слабошпицький. В анотації книги зазначено: "Письменники – теж люди. І з ними також трапляються найнеймовірніші і найкурйозніші історії, про які мовчать історія літератури і біографи. Тому письменники вирішили самі про це розповісти. Отож читайте, вірячи чи не вірячи, але все це було навсправжки…". 

Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.

Редактор – не чоловік

   Америки не відкрию, коли скажу, що бути пекторалівським директором, ну себто головним редактором журналу «Золота Пектораль», важко, але водночас почесно й цікаво. Місто, у якому сьогодні живу, я ще п’ять років тому перейменував для себе і своєї родини на Золотопекторалівськ, а письменники, які хочуть у цьому місті отримати  тимчасову прописку, мусять (і нема на те жодної ради) іменувати себе золотопекторалівцями.

   Про те, з якими проблемами доводиться зустрічатися редактору журналу, які ледь не доводять його до нервового зриву/сказу, розповідати не буду – не хочеться, але і курйозів у Золотопекторалівську також вистарчає. Краще поговору про них. Євген Баран – мій добрий приятель, земляк, заступник головного редактора журналу «Золота Пектораль», каже, що все моє життя складається з курйозів. Перечити не буду, може, і так. Так сталося, що Джуринська десятирічка виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником.

   Але продовжу тим, з чого починав: з курйозів. Оце нещодавно зателефонувала до мене талановита художниця з Почаєва Валентина Сімощук – сонячна і світла людина, розповідь про неї і її роботи були надруковані в одному із чисел «Золотої Пекторалі», запросила на свою чергову персональну виставку. Я після короткого роздумування говорю їй у телефонну слухавку: «Валентино, дорога до тебе далека, зимовий день короткий, готелів у вашому містечку нема, то де ж я тоді зупинюся, де ночуватиму?». «Або в мене, або в моїх подружок Марії чи Рити, - відказує мисткиня. - Зупинитесь там, де вважатимете за потрібне, на свій розсуд, у когось із нас трьох».  «Не боїтеся, - веду розмову далі, - я все ж таки чоловік, а ви - жінки». «Ні, - відповідає мені Валентина, - ви не чоловік, пане Володимире, ви редактор». Свята простота, - подумалось мені, - й звісно, їхав я на відкриття виставки у Почаїв, в усій строгості та параді, ніяким не чоловіком, а редактором.

- Тату, - запитує мене молодша донька, - а графоман має сім’ю? Для неї це почуте слово асоціюється (чи донедавна асоціювалося) з якимось аж графським титулом.

- Має, - відповідаю, - і сім’ю, і велику родину…

- Володимире, надрукуйте мене в своєму журналі, - каже якось одна львівська юнка (прізвища називати не буду), яка запросила мене на чашечку кави у тамтешню кнайпу. Вроду її годі описати: очі, мов дві птахи, викупані у голубизні неба, ноги, наче виросли з грудей, усмішка залита сонцем. Але тексти вона пише ніякі.

- То надрукуєте? – перепитує дівчина мене.

- Розумієш, - аж почав затинатися я, - вірші у тебе ще сирі, надрукувати їх, означає понизити планку журналу, а часу на їх «глибоке» редагування у мене немає. Мені, яко редактору, нести відповідальність за наповнення часопису і його видання.

- Ви - редактор, це зрозуміло, а редактор що - не чоловік, Володимире? - запитує кралечка, охопивши руками свої розквітлі перса.

Мені мало очі не викотилися з орбіт, на душі зробилося млосно.

Нічого не вдієш, тепер часто-густо, схиливши голову над чужими текстами, думаю, хто я насправді: редактор чи чоловік?..

                                                                 Масло зо сметани кіньма

   У кожному селі знайдеться такий чоловік, який вміє дотепно переказувати якусь історію чи байку-небилицю або перефразувати щось, кимось мовлене, у смішне русло оповідок.

   Був таким і мій покійний дідусь по батьковій лінії – Лукаш Погорецький. Мені лишень три роки зозуля накувала, коли померли обидва мої дідуні і, що страх дивно, в один і той самий час, з різницею, правда, лише якийсь тиждень – у грудні 1970 року збіглися ці жалобні події. По маминій лінії дідусь – Володимир Франків помер у віці, коли починалася тільки, як говориться, у людини золота пора - 62-й рік засівався, як віддав Богові душу, дідусь Лукаш мав, коли помер, вже за вісімдесят, якщо бути точнішим, то на 86-му році життя його душа полинула у небесні висоти. Але обидва залишили про себе в односельців лише світлі спогади. Жаль, але я нікого з них не пам’ятаю.

    Лукаш, напевне, чи не єдиний на всю округу умілий байкар. Ці дві оповіді з великого грона, розказані ним, про які піде мова, запам’ятав виходець нашого села (Полівців) Ігор Слоновський, котрий, як і я, мешкає у Чорткові. Вони навіть друкувалися кілька років тому у районній газеті, в якій я тривалий час працював.

   Отже, розповіді діда Лукаша були не дуже довгими_, проте такими, що ви­кликали непідробний сміх, а то й регіт. У них сконцентрувався, мов у краплі вранішньої роси, невгамовний, оптимістичний заряд іскрометного гумору.Доля поносила діда по цілій Європі, бо був він жовніром австрійської армії і учасником Першої світової війни. Тож довелось йому побувати у багатьох країнах, що входили до складу Австрій­ської імперії. Через те він багато бачив і багато чув. Щоб якось не занапасти у тій жахливій війні (м'ясорубці), вигадував, а щось і запримічав, а потім розказував своїм побратимам веселі придибенції.

   Отож, приходили до нього односель­ці в неділю чи свято на посиденьки і чоловік охоче ділився розповідями про­житих років. А пережив він дві світові війни і чотири Йосифи: цісара Йосифа, Йосифа Пілсудського, Йосифа Сталіна і ще якогось Йосифа. Можливо, той четвертий був його знайомим чи сусі­дом - то вже нікому невідомо, бо з пли­ном літ призабулося, хто ж то був четве­ртим Йосифом.

   Та як би там не було, а ось оповідка перша.

Всі оповідки починалися приблизно однаково. Його запитували: «А чи знаєте ви, діду Лукашу, щось таке, чого не було у нашому селі?». Усміхнувшись куточками вуст, дід Лукаш починав: «А, знаю-знаю, і то таке, що не тілько в нашому селі, а навіть в цілій Австро-Угорщині, можливо, й не було. А було то в Моравії. Сиділи ми в шанцях, а кулі так свистали, що голови й не піднесеш, так, вам кажу, свистали, що ні єден мо­лодий чоловік не засвище, як то кулі свистали. А що вже шрапнелі били, то вам кажу, не то, що голови не підне­сеш, а навіть палець не виставиш...

   Отож, ми сидимо та й сидимо, але їсти хочеться, а кухню, напевно, десь розбило, бо не несут ні їсти, ні пити. Та й єден жовнір, а був він старший над нами, каже мені - а я там був най­молодший, то мусів слухатися, та й ка­же: «А йди-но, Лукашу, до села, та й принеси щось поїсти. Може, там роз­добудеш хліба та й масла. Але дивися: не відбирай ні в кого силою, бо то є не по-християнському. Та й великий цісар­ський закон забороняє ґвалтувати чи щось відбирати».

   І що я мав робити - не послухатись не міг, та й сам був досить голодний, то другий раз мені не траба було повторувати. Взяв на себе мантлю, дав ме­ні старший шість шісток, та й пішов до найближчого села. Йшов трохи далеко, бо коло фронту людей не було, бо стріляли.

   В скорім часі придибав до якогось села. А в тім селі побачив гурт людей, що щось вони там роблят. Надійшовши ближче, побачив, що то толока, і толока незвична, бо роблят масло зо сметани кіньма. А була то велика цементована котка і в ній - повно сметани, молодий хлопака поганяв  коней по кругу котки, а ще четверо хлопів великими деревляними лопатами підкидали згустілу вже сметану. Коли я прийшов, то вже робота була на вокінченню. Я чемно привітався, розказав, що то я хочу, а вони сказали зара докінчат і дадут мені масла.

   Незадовго спитали, чи не маю верети. Перед тим я заплатив їм шість шісток за масло. В нас на ті гроші було би десь єдна чи дві шклянки масла, а в них на тото виходила ціла верета! Я живенько скинув з себе мантлю, розщіпив драпон, аби мантля була ширша, і всі штири деревляними лопатами нагорнули мені того масла. Та ще й дали буханець хліба.

   Ледво завдали мені ту ношу на плечі і пішов я до шанців. Я вам кажу, ледвем доніс тую провізію до хлопців. Завидівши, скілько то я приніс, хлопці дуже ся втішили. І зачалисмо ми мастити хліб маслом, що масла на байді було в два рази більше. Але ту єден вояк ножем щось зашкріб і ми подивились, а там копито від лошака. Напевно, то котрась кобила була жеребна, а той молодий хлопець-погонич вдарив гарапником по череві і кобила скинула лоша. А ті, що підкидали сметану, не виділи, та й пригорнули то лоша в масло. І так я йогоприніс до шанців. Але ми не були бридливими, то всьо з’їли. І знову кулі засвистали, бо війна є війна, а ми воювали. А на війні, знаєте, всіляко буває…».

                                                              Пересолили балабушки – зупинився млин

   Дід Лукаш перед тим, як ото розповісти якусь нову придибенцію, завжди загадково всміхався куточками вуст. І роз­починав.

   - Отож, одного разу у нашому млині було дуже завізно. А в нас - на вокінченню борошно. Тато каже: «Запрягай-но, Лукашу, коні, та й повеземо мливо до Язловець - там не так завізно. Бо вчора ки вуйко Явдошко завіз, а нині поїхав молоти. Але ще піди до стрия Яська - він так само має мливо, то разом і поїдемо».

   Збігав я до стрия та й почали ми ладнатися в дорогу - виносити з комори пшеницю. А зробивши справу, сіли до їди. Моя жінка Ганька була неперевершена куховарка і не знаю, чи в селі хто міг ліпше зварити чи спекти смачніше за неї. Отож, сіли ми їсти балабушки, але, як на гріх, ті балабушки їй не вдалися, бо пересолила, але, так як часу було вже мало, бо сонце добре підбилося догори, то ми мусіли їсти то, що на столі. Попоївши, викинули міхи на фіру і, як сказав стрий Ясько «З Богом!», цмокнули на коней та й подалися.

   Їхалисьмо через поле, бо цісарськов дорогов набагато дальше. Воно ніби й не дуже далекі ті Язлівці, але й не близькі. Тож їдемо собі та й балакаємо, як то добре, що пан Біг надоумив людей придумати млин, а то бисьмо прецінь їли ще до сеї пори нерозтерту пшеницю. Так з балачками минули своє село, а дальше і скінчилося поле нашого села. Проїхали Симінецький лісок, а там дальше рівне поле аж до Броворів. Балакалисмо-балакали, що аж язики до піднебіння зачили прилипати, бо наїлися пересоленого, а води з собов не взєли, та й в степу не було ні річечки, ні кринички. Тож вже й балакати не змогли, їхали ми похмурі, бо язики не могли повертатися. Нарешті стрий Ясько скрикнув: «Вон, вода блищиться!». Ми всі троє поглянули у той бік, де він показував рукою. І направду, десь за сто метрів, а може, й трохи більше, виблискувала на сонечку вода. Я гейкнув на коней і вони, відчувши близький спочинок, побігли підтюпцем до води. Першим до води прибіг стрий Ясько, я за ним, а тато за нами. Всі троє припали до неї, бо дуже вже натерпілися спраги. Пили ми воду довго й жадібно, аж поки не почули якісь крики.

   - А що то ви, шибеники, робите? Та ж подивіться, що то ви зробили!

   А млин, чуємо, дель-дель - і став. Бо ми випили всю воду. І то мельник так до нас кричав. Ми встали, вибачились за свій вчинок, наголосивши мельникові, що вода - то є набутий скарб не тільки мукомелів, а, прецінь, усіх подорожніх.

   От як буває, коли, пересолять їжу. Тож або вірте, або не вірте - то скажіть, що брешу...