Юнаком він збагнув: кохання —це гра. Стаючи дорослим, переконувався: так, гра, захоплююча і цікава, іноді жорстока і затята, трагічна та непередбачувана.У 28 років він зустрів її. Випадково? У них була мить кохання, якому не судилося продовження. Можливо, з тієї банальної причини, що вони просто загубилися у житті.
Хто він? Приємної зовнішності молодий чоловік із непоганим заробітком на нервовій роботі. Двокімнатна квартира і не першої свіжості "Фольксваген-Пасат". Надмір амбіцій та обмаль можливостей. Романтичний, ерудований, наполегливий.
Вона... Кожного місяця їздила у столицю провідувати своїх батьків. І завжди тільки потягом, мотивуючи своє дивне бажання чоловікові тим, що хоча б інколи їй потрібно побути наодинці. Чоловік не розумів, як можна почувати себе самотньою, коли поруч тисячі інших пасажирів, але мирився. Так у неї з'явилася можливість 24 години на місяць бути серед звичайних людей, якою і вона була ще декілька років тому. Розкіш теж приїдається. Чи кохалавона чоловіка? Напевне і сама не могла сказати.Коли вони зустрілися, він приголомшивїї,І7-річнукрасуню-студентку, своїми безмежними можливостями. Незчулася —а вже його дружина. Легкість та веселість безтурботного життя втягнула, всмоктала, мов губка.
Чоловік людина жорстка, непоступлива, хоча й справедлива. Ніжності та доброти — ні на йоту. Але з цими якостями не досягти висот у бізнесі! Хоча її по-своєму кохав, виконував миттєво будь-які забаганки і бажання...
Провідник прислужливо відчинив двері купе і зник. Вона зайшла і на мить заклякла: на дивані сидів молодий чоловік із заплющеними очима. По його щоцістікала сльоза.
— Вибачте, я, певно, помилилася! —розгублено прошепотіла.
На обличчі незнайомця жоден м'яз не поворохнувся. "Нісенітниця якась, —подумала про себе, —адже купе моє. Що ж тут робить цей чоловік? І чому він плаче?"
Природна жіноча цікавість змусила її зайти у купе і зачинити за собою двері.
— Послухайте, я можу вам допомогти? — запитала вже сміливіше.
Чоловік розплющив повіки і скляним поглядом втупився у неї. Повільно піднявся. В його темно-синіх очах вона побачила невгамовний біль і розпач. Глухим здавленим голосом, майже не розмикаючи вуста, промовив приречено:
— Можете! Одна вродлива, але підла дівчина зрадила мене. І цим знищила мою душу, — крізь сльози дивився на неї. —А ви фантастично чарівні. Тому зробіть мені послугу, позбавте мене життя. І він простягнув їй... пістолет.
Вона перелякано відсахнулася. Це привело його до тями. Він потріс головою і подивився на власну долоню, що стискала зброю (насправді - китайську запальничку).
- О,Господи...Вибачте...Я сам не свій... Що я тут роблю?.. Що ви тут робите?.Хто ви?.. —гарячково говорив, ховаючи пістолет за пояс і збираючись вийти з купе.
Збагнувши, що чоловік особисто їй не загрожує, жінка заспокоїлася і,сповнена співчуття та жалю, запротестувала:
— Та нічого, не йдіть. Ви, напевно, купе зплутали. Але це й не дивно. Вам не можнау такому стані на люди. Посидіть зі мною. Заспокойтеся. У мене коньяк є. Зараз вип'ємо, поговоримо, —заметушилася, майже силою не відпускаючи незнайомця. А в голові сновигала думка: "Що я роблю?"
Потяг рушив. Позаду залишився вокзал. Замиготіли дерева і будинки. Випили, він поволі заспокоювався. Зі смутком в очіх дивився на неї. З гіркотою в голосі відповідав на запитання. Заколисані дорогою, розповідали одне одному про себе. Вона — про своє розкішне, але непотрібне життя. Він скупо повідав про власне, ненав'язливо акцентуючи її увагу на історію про дівчину, яку він кохав понад усе на світі, а вона виявилася підлою і невдячною особою. Знову проступили сльози. Вона кинулася заспокоювати.
Він із захопленням зізнався, що більш чудової жінки, аніж вона, навіть не міг собі уявити. Іщо йому соромно за свій вчинок. І що коли такі богині є на світі —то у ньому є сенс жити. І викинув пістолет у вікно. Вона нагородила його вдячним поглядом, щаслива своїм впливом на нього.
Зачаровано слухала його тихий приємний голос. Він гарно і цікаво говорив, дотепно жартував. Згодом палко і ніжно цілував, лагідно пестив...
Нестримне бажання понесло її душу, мов бурхливу гірську річку, йому назустріч.
А потім був весняний світанок. Вона зійшла у Фастові, до Києва взяла таксі. Він, розімлілий від щастя, залишився дрімати у сонному потязі. Так, вона навмисно втікала від нього. Вирішила зробити це тоді, коли в її уяві раптом постала кремезна постать, тупе обличчя і кам'яний кулак чоловікових охоронців. Коли сідала у метро, яке любила з дитинства, на мить здалося, що у натовпі промайнули ті самі темно-сині очі. Згадала, що у Тернополі бачила їх уже не раз. Зрозуміла, що невипадково. У серці млосно запекло.
Він більше ніколи не бачив її. Вона вмовила чоловіка купити будинок у Ялті й негайно переїхати туди.
Мовляв, змалечку мріє про море і вже задихається у цій клятій провінції. Той здивувався, проте виконав її забаганку —адже по-своєму любив її.
Незабаром у них з'явився первісток —писклявий згорточок з такими ж гарними блакитними очами, як у неї, а може, синіми, мов весняне небо...
Віталій Гнатюк