Вівторок, 05 липня 2011, 16:53
Від бодібілдингу до абстракцій
Бодібілдер із... мастихіном
„Хаос сьогодення” — таку назву матиме перша персональна виставка тернополянина Василя Нецка, що 10 липня відкриється в мистецькій галереї „Бункермуз”.
„У теперішніх реаліях справді багато хаосу, — каже митець. — Екологічні негаразди, фінансові кризи, політичні катавасії та багато інших аспектів великою мірою впливають на наше буття. І все ж: впливають настільки, наскільки дозволяємо. Щастя найкраще шукати у собі, хоч це й нелегко. Тренуючи тіло і душу, ми не даємо хаосу запанувати над нами...”.
У свої 34 роки Василь Нецко знає, про що каже.
...У 15 років худорлявий хлопчина захоплено спостерігав за мускулястим Шварценегером, який у фільмах перемагав всіх і все. Підлітку дуже хотілося бути таким, як улюблений актор. Понад рік самостійно тренувався удома — соромився показати в спортзалі свої нетреновані м’язи.
Через кілька років Василь уже перемагав у регіональних турнірах з культуризму, у 23 став чемпіоном України, через рік здобув перше місце на чемпіонаті Європи, і в тому ж 2001 році виступив на чемпіонаті світу „Містер Юніверс”, в якому колись брав участь і його давній кумир. За підсумками чемпіонату увійшов до десятки найкращих бодібілдерів світу, отримав пропозицію залишитись у Лондоні. П’ять років тернополянин прожив у столиці Великобританії. Професійно займався бодібілдингом, брав участь у відкритих і закритих турнірах, тренував інших людей, навіть працював у стриптиз-клубі.
„Там не все було так красиво й просто, як можна собі уявити, — зізнається Василь. — Бачив багато такого, про що волів би й не знати”. Тоді ж захопився східною філософією, навчився медитувати, навіть чотири роки був вегетаріанцем, хоч при таких фізичних навантаженнях це й не рекомендується.
За рік до тридцяти все частіше почав замислюватись: а що далі?.. У бодібілдингу досяг всього, про що 15-річним і мріяти не міг. Бачив, як інші бодібілдери „підсідають” на стероїди, вплутуються у некрасиві історії з кримінальним душком — для себе такого майбутнього не хотів. Вирішив повернутися в Україну.
До мольберта підштовхнула дружина
Напевне, таке рішення благословили небеса, бо дуже швидко після повернення додому познайомився із майбутньою дружиною. Ліда Лашок вразила його не тільки вродою, а й внутрішньою красою, що променіла з очей, проявлялася у думках, словах і вчинках. „Саме дружина підштовхнула мене до мольберта, у прямому сенсі, — каже Василь. — Ми вже чекали на народження дитини, коли Ліда якось прийшла додому з великими пакунками. Була така радісна, що не зміг дорікнути, чому не покликала мене — їй же не можна носити важке. Запланований сюрприз вдався — у пакунку був мольберт, фарби, пензлі — все, що потрібно для малювання.”
Відтоді, як тільки випадала вільна хвилина (Василь на той час уже працював персональним тренером з фітнесу, керівником відділу SPA-процедур в одному з провідних міських салонів, професійно робив масаж), ставав до мольберта.
І в мистецтві вибрав собі ідеал для наслідування. „Леонардо да Вінчі був геніальним чоловіком! — каже захоплено. — Він не тільки зумів зробити безліч відкриттів, а й наповну реалізувати себе в багатьох сферах. Я переконаний, що кожен з нас має закладений Богом талант, може, й не один. І наше завдання тут, на землі, — віднайти його та самореалізуватися”.
Аби набити руку, Василь копіював вподобані роботи Майстра, інших художників, потім перейшов до власних сюжетів. Дуже добре йому вдавалися портрети. За півроку у Польщі, наприклад, намалював їх понад п’ять десятків. Кожен замовник, як правило, приводив двох-трьох наступних, яким подобався його стиль.
Можливо, свою роль зіграли багаторічні тренування, прагнення підкорювати все нові й нові рубежі, та щось змушувало його і в мистецтві не зупинятися на досягнутому, прагнути до незвіданих вершин.
Кожен бачить щось своє
Власне, абстракції, які можна буде побачити у „Бункермуз”, і стали початком нового відліку в його творчості. Те, що інколи важко сформулювати навіть для себе, „вбрати” в слова, щоб пояснити іншим, вихлюпувалося на полотно розмаїттям барв, ліній, штрихів. Мастихін став для нього своєрідним пером, яким описує свої емоції, порухи душі, пережите й вистраждане. „Коли стою біля мольберта — наче впадаю у транс, — зізнається художник. — Дуже рідко знаю, як виглядатиме моя робота наприкінці. Ніби зливаюся з фарбами, ніби хтось водить моєю рукою...”
Абстрактні роботи Нецка мають шалену енергетику. Що цікаво: кожен бачить у них щось своє. Художник, наприклад, зобразив переплетіння доріг, між якими потрібно вибирати одну, а вже не раз йому казали, що на полотні видно обриси жіночої постаті. Із деякими взагалі відбуваються містичні речі. Наприкінці лютого ніяк не завершувалась одна з робіт, в якій домінували синьо-зелені барви. Лагідна бірюза, холодний смарагд, і щось тривожне-тривожне... Коли почув про трагедію у Японії, про жертв цунамі — додав червоного і назвав полотно, хоч рідко це робить, „11. 03. 2011”.
Свою першу персональну виставку Василь Нецко вирішив приурочити пам’яті матері. Вона завжди мріяла, щоб син став художником. А йому досі болить, що не застав найріднішу людину живою, повернувшись зі змагань. Можливо, молитвами матері і зустрів стільки прекрасних людей на своєму шляху, пізнав радість кохання й батьківства, зумів віднайти серед багатьох свою власну дорогу.
Утім, цих доріг таки багато. „Життя коротке, а стільки цікавого!”, — каже замріяно Василь Нецко. Він, наприклад, давно мріє навчитися грати на саксофоні. Можливо, будуть ще й концерти, адже звик досягати мети.
Наталя Федорців