П'ятниця, 21 червня 2013, 12:06
Погожий сонячний святковий день. Є нагода зустрітися із друзями та відсвяткувати у веселій компанії. Хочеться чогось особливого, не буденного, тому обираємо не паб чи бар, а ресторан. Звичайно, що в теплу пору року ідеальнішого місця, ніж літня тераса ресторану «Максим» годі знайти – затишок, неймовірний пейзаж, красива музика, і, мабуть, надзвичайно ґречні офіціанти…
Живу стереотипами, що в забігайлівках офіціанти не надто уважні до клієнтів, бо й клієнтів там – як у вулику. А в ресторанах – здмухують пилиночки з відвідувачів, бо потрапляють сюди уже не всі підряд з вулиці.
Поки я охала і ахала від захвату, бо давно хотіла відвідати це місце, та все якось не було доброї нагоди, поки ми зручно розміщалися в красивих та зручних, з неймовірним драпіруванням, кріслах, підійшла і приємна офіціантка прийняти замовлення. Я довго розпитувала про цікавинки тутешнього меню, перелистувала цей каталог страв, потім підняла голову, готова випалити назву салату, і не повірила своїм очам – переді мною стояла Попелюшка. Сучасна усміхнена Попелюшка.
Та ви не подумайте нічого такого. Дівчина не мала втомленого вигляду і не була одягнена в середньовічну бідненьку сукню. Ні. Вона була, як і більшість офіціантів Тернополя – приємна, ввічлива, спокійна, уважна, в охайній уніформі. Її видавали лише руки… Нігті дівчини були такими, наче вона щойно повернулася з городу, де викопувала картоплю з сестрами та мачухою на безмежних гектарах батькового поля, а потім нашвидкуруч по чорнозему на пальцях нанесла ще й два шари лаку.
Направду, бачити це посеред абсолютної розкоші, величних колон тераси, доземних важких скатертин із золотавими візерунками… Бачити це поруч із загорілими та доглянутими, модними дівчатами, які прийшли посьорбати соку, покурити кальян та обговорити нові покупки… Чи поруч із групкою самовпевнених арабів, які вгощають тут п’янкими коктейлями юних місцевих красунь… Було не те, що дивно, незвично і дико, а просто шокуюче. Жодного разу за все своє життя, в жодному відпочинковому, розважальному чи іншому закладі харчування, я не бачила нічого подібного. Як і в інших місцях, де розуміють, що робота з людьми, перш за все, передбачає охайність.
Ви б дозволили медсестрі, котра щойно мила підлогу і лише обтерла руки об халат, зробити вам укол? А стоматологу, який перечистив відро грибів і лише вологою серветкою протер пальці, ви б відкрили рота? А з рук Попелюшки, котра півночі перебирала горох і квасолю, ще півночі «драяла» баняки, а надранок ще й полола квітник, ви б прийняли казкове райське яблучко?
Звичайно ж, першим бажанням було просто зробити зауваження в книзі відгуків цього розрекламованого як віп-заклад, ресторану. Але, можливо власники звільнили би дівчину за такий неохайний вигляд, а мені б цього не хотілося. Адже, судячи з сучасних фільмів, Попелюшка, як ніхто інший, потребує цієї роботи, аби утримувати сім’ю, чи оплачувати собі навчання. Тому книга скарг цього недешевого, елітного закладу, що пустив коріння у величний тернопільський замок, обліпивши його з усіх сторін, залишилася без мого авторського блогу та автографа. І без реклами цього місця моєю балуваною персоною друзям, знайомим, та зірковим гостям Тернополя.
Хоча пейзаж і дійсно красивий.
Але є чесна альтернатива. Точнісінько такий же вид відкривається і з літнього майданчика якогось бару під готелем Тернопіль, що на самісінькому вершечку сходів «Гронського». Так, там нема розкішних крісел, а лише лавки. Так, там офіціанти не в чорно-білому строї, а лише з фартушком. Так, ціни там вп’ятеро нижчі, а туалету, здається, взагалі немає. Але, принаймні, вас ніхто і не дурить, що це віп-заклад і що вас обслуговуватимуть «як в кращих домах Парижа».